Читати книгу - "Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Може, тому, що я кішка й мене тішить нагода надати тобі добру послугу суто з примхи. Я заберу пір’їнку й підкину їм під вікно, сховавши в кущах.
— Учора після прогулянки я ще трохи блукав, — зауважив я. — Був біля вашого будинку за пагорбом. Бачив Вапнюгу — чорного змія, що живе в череві божевільного ченця Растова. Він терся об ваш одвірок, лишаючи луску.
— Он як! А нащо ти це мені кажеш?
— Я свої борги плачу.
— Між такими, як ми, боргів бути не повинно.
— Це між нами.
— Ти дивний пес, Нюху.
— Ти дивна кішка, Сірохвістко.
— Як, зазначу, і має бути.
На цьому вона зникла в тінях. Як і мало бути.
З жовтня
Минулої ночі ми знову виходили, і господар полював. Він накинув плащ і сказав мені: «Нюху, апорт!» З того, як він це мовив, я зрозумів, що йому потрібен ніж. Я приніс його господареві, і ми пішли. Нам і пощастило, і ні. Себто він здобув потрібні інгредієнти, але мав чимало клопоту й витратив забагато часу. Під кінець нас помітили. Я дав сигнал, і ми мусили втікати. Гналися за нами довго, аж доки я не відстав і не вгризнув переслідувача за ногу. Ми успішно втекли з інгредієнтами. Умиваючись потому, Джек сказав, що я чудовий сторожовий пес. Я був дуже гордий.
Пізніше він випустив мене поблукати. Я збігав до Растова — у нього не світилося. Мабуть, пішов десь у справах. Залігши за кущем біля будинку Шаленої Джилл, я чув, як вона посміюється всередині, говорячи до Сірохвістки. Ці вже повернулися. Мітла біля чорного входу була досі тепла.
Біля оселі Морріса й Мак-Кеба я був особливо обережний. Ночовій може бути дуже могутній у присмерку, а сподіватися його можна невідь-звідки.
Я зачув поруч тихесеньке хихотіння, що долинало з облетілих гілок вишні. Понюхавши повітря, характерної різкої нотки Ночовія я не знайшов. Але щось там таки було.
Сміх, аж такий тонесенький, що людина могла б його й не почути, повторився.
— Хто там? — запитав я.
Жмут листя, розгорнувшись, відокремився від дерева й полинув униз, приголомшливо швидко прошивши повітря над моєю головою.
— Ще один спостерігач, — пропищало створіння.
— Тут стає тісно, — сказав я. — Можеш звати мене Нюхом. А тебе як звати?
— Голка, — відказала істота. — Кому служиш?
— Джекові, — відповів я. — А ти?
— Графові.
— Не знаєш, Морріс і Мак-Кеб знайшли свої інгредієнти?
— Так, — відказала істота. — А шалена жіночка?
— Не сумніваюся, що знайшла.
— Отже, вона нас наздоганяє. Утім, ще рано...
Коли це Граф прилучився до Гри?
— Дві ночі тому, — сказало воно.
— Скільки всього гравців?
— Не знаю.
Тоді воно злетіло і зникло.
Життя раптом стало ще складнішим, і я ніяк не міг знати, відчинятимуть вони чи зачинятимуть.
Вертаючись, я відчув, що за мною стежать. Але той, хто це робив, був дуже-дуже вправний. Знайти його мені не вдалося, тому я зробив далекий-далекий гак. Пізніше він облишив мене й сів на хвіст комусь іншому. А я поквапився додому, доповідати.
4 жовтня
Дощило. І вітер віяв. Я зробив обхід.
— Пішов ти, дворняго!
— І тобі того ж.
— Привіт, дзеркальні.
Плазують собі.
— Чи не випустиш мене?
— Нє.
— Мій день прийде.
— Не сьогодні.
Звичайний день. Усе було наче гаразд.
— А як щодо колі? Любиш руденьких, га?
— Ти досі партачиш. Бувай.
— Сучий сину!
Я перевірив зсередини всі вікна та двері, тоді виліз у власні дверцята на чорному вході, залишивши господаря спати чи дрімати в його темній кімнаті. Знову перевірив усе ззовні. Знайти якісь сюрпризи на зразок тих, що їх ми днями обговорювали із Сірохвісткою, мені не вдалося. Але я таки надибав дещо інше: під деревом обік будинку був один-єдиний відбиток лапи, більшої за мою. Супутній запах і решту слідів змило дощем. Я пошукав довкола інших ознак присутності непроханця, далеченько відбігши від будинку, проте більше нічого не виявив. Старигань, котрий мешкає далі при дорозі, зрізав у своєму дворі блискучим серпиком омелу з дерева. На плечі в нього сиділа білка. Це було щось новеньке.
Я спитав білку крізь живопліт:
— Ви у Грі?
Гризун перебіг на ближче плече чоловіка й витріщився.
— А хто питає? — прострекотів він.
— Зви мене Нюхом, — відповів я.
— Зви мене Крутьком. Так, гадаю, у Грі. Прилучилися останньої миті, похапцем.
— Відчиняєте чи зачиняєте?
— Неввічливо! Питати неввічливо! Ти ж знаєш!
— Вирішив спробувати. Ану ж ви новачки.
— Не аж так, щоб щось тобі вибовкати. Годі на цьому.
— Гаразд.
— Чекай. Чи є серед гравців чорна зміюка?
— Ти хочеш, щоб я щось тобі вибовкнув. Але так, є. Звуть його Вапнюга. Стережися. Господар у нього божевільний.
— А інші — хіба ні?
Ми хмикнули, і я зник звідтіля.
Увечері ми знову мали прогулянку. Перетнувши міст, ми довго-довго йшли. У тумані нишкав той суворий детектив зі своїм огрядним супутником, який накульгував унаслідок нещодавньої нічної пригоди. Ми двічі з ними розминулися. Та цієї ночі Джек мав при собі жезла. Він став із ним у центрі міста й уловив у кришталеву скляночку якийсь особливий промінь зоряного сяйва, поки дзиґарі били дванадцяту. Рідина в посудині нараз червонясто зажевріла, а десь на віддалі хтось завив. Хтось, кого я не знав. Я навіть не був певний, чи це собака. По-нашому воно видало лиш одне слово: протяжний гук того, хто загубився. Від цього звуку шерсть у мене на карку стала дибки.
— Чого ричиш, друже? — спитав Джек.
Я струснув головою. Точно й не знав.
5 жовтня
Поснідавши затемна, я рушив на обхід. Усе було гаразд. Господар спав, тому я виліз на самовигул. День ще й не думав розпочинатись.
Я забіг за пагорб до будинку Шаленої Джилл. Оселя була порожня й тиха. Тоді я повернув був до обдертої халупи Растова. Тут я вловив запах і пошукав, звідки він лине. На садовій стіні нерухомо лежала мала постать.
— Сірохвістко, — сказав я, — спиш?
— Лише наполовину, як завжди, — була мені відповідь. — Котам півсон на користь. Чого шукаєш, Нюху?
—
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ніч у самотньому жовтні, Роджер Желязни», після закриття браузера.
