Читати книгу - "Дзеркало, Мирослава Кривуца"

*************

За вікном чорного фіату велетенські секвої змінювались низькими ялинками, кам'яні насипи перетворювались на нескінченні гірські стіни, сніг вкривав все навкруги, перетворюючи на казку. Світ здавався нереальним.
Анна поклала голову на скло, байдужим поглядом розглядаючи дорогу. Вуха заклало від швидкого набору висоти, вона ковтнула, щоб послабити тиск.
– Ще далеко? – Запитала у Віктора, котрий уважно вдивлявся в кожен поворот гірського серпантину.
– Майже приїхали. – Не відволікаючи погляд від дороги відповів він. – Потерпи.
Машина без пригод проїхала небезпечний перевал, Віктор розслабився. Пейзаж дещо вирівнявся. Тепер по обидві сторони дороги від землі до самого неба росли величезні секвої. Вони росли тут, здавалося ще мільйони років тому і ростимуть ще мільйони років після того, як людей не стане. Дорога забирала вгору і вправо, вже повільно, стримано, поступово перетворюючись із асфальтованої в ґрунтову, засипану дрібним гравієм. Фіат повільно зупинився перед високими залізними воротами. 
– Зачекай на мене в машині. – Сказав Віктор. 
Він підійшов до воріт, натиснув на круглу сріблясту кнопку. Щось сказав. Ворота повільно відчинились. Чоловік швидко повернувся до заведеної машини та рушив у сторону воріт. 
– Поїхали. На нас вже чекають. – Сказав чоловік
– Якось мені моторошно. – Прошепотіла Анна озираючись навкруги. – Дивне місце. Воно мені нагадує в'язницю.
– Не переживай, я залишусь з тобою на кілька днів. – Віктор подивився на неї ніжно і терпляче додав. – Якщо тобі не сподобається, повернемось назад разом. Домовились?
– Прекрасно. Але чому тут так тихо? Нікого немає. Їм що не дозволяють виходити на вулицю? – Занепокоєно продовжила жінка.
– Аню, зараз шоста година ранку. Всі сплять. Давай не будемо вигадувати страхіть там, де їх немає. – В голосі Віктора пролунали сталеві ноти. Він починав злитись. – Ходімо краще перенесемо речі, зареєструємось, а потім трохи відпочинемо. О вісімнадцятій ти записана на зустріч з лікарем.
– Що за лікар?
– Головний лікар цього пансіонату. Він спілкується з усіма мешканцями, підбирає лікування, допомагає, підтримує. – Віктор обійняв Анну за плечі, міцно притиснувши до себе. – Анно, все буде добре. 
– Дуже хочу тобі вірити, чесно. Дуже хочу, але не виходить. – Анна вислизнула з обіймів, підхопила невелику чорну валізку та повернулась в сторону чотириповерхової будівлі пансіонату, котра була більше схожа на заміський маєток. 
Сніжно біла п-подібна будівля в стилі модерн, затишне подвір'я засіяне смарагдово зеленим газоном, незважаючи на зиму, з надзвичайної краси античним фонтаном в центрі і невеликим лавочками навколо нього. Двері готелю, так само як і паркан, прикрашають химерної форми квіти, що переплітаються, іноді й перетікають одна в одну. 
– Він схожий на готель. – Сказала жінка.
– Так і є. – Відповів Віктор.
Анна кілька секунд думала про щось відоме лише їй, а потім пішла по алеї в сторону центрального входу. Місце здавалось неживим, неначе навкруги на багато кілометрів тільки вони двоє. Віктор підійшов до чорних дверей, подзвонив кілька разів. Секундна тиша і вони відчинились. Перед очима відкрився великий хол з білими мармуровими сходами, що ведуть вгору, через кілька метрів розділяються на дві частини і ховаються в різні крила готелю. Справа дерев'яна стійка реєстрації далі кілька зачинених дверей. 
– Вітаю вас в пансіонаті “Закарпаття”. – Звернувся до пари привітний невисокий чоловік одягнений у все біле, але не схожий на мед робітника. Скоріше на портьє або мажордома. Тонкий джемпер, штани зі стрілкою, білі мокасини, коротка стрижка та невелика охайна борідка з вусами, що обрамляють тонкі і ледь усміхнені губи. – Ми чекали на вас. Ваша кімната готова. Слідуйте за мною. – Сказав він і направився в сторону сходів. Пара не встигла сказати жодного слова. – Ще всі сплять. Відпочиньте кілька годин, а о дев’ятій можете спуститися на перший поверх в бенкетну залу на сніданок. – Він повернув зі сходів направо та пішов по довгому світлому коридору. На стінах висіли світильники у формі вже знайомих квітів, а стелю прикрашав довгий барельєф з казковим листям і незвичайними тваринами схожими на змієящурів або драконів. – Ваш номер, 264. – Портьє повернув ключ в замку, відчинив двері. – Всеволод Андрійович буде на сніданку, ви зможете з ним поспілкуватись там. Приємного відпочинку. – Він повернувся і хутко зник на сходах. 
– Всеволод Андрійович? – Анна розгублено подивилась на чоловіка.
– Так, це головний лікар, про котрого я тобі казав. – Відповів він. – Добре, побачимось з ним на сніданку, познайомитесь. – Віктор показав Анні проходити в кімнату. 
Невеликий світлий номер з однією кімнатою і вітальнею здавався напрочуд затишним. На журнальному столику біля вікна ваза з квітами і фруктами, свіже повітря, тонкий ненав’язливий запах парфумів нагадали Анні їх подорож до Іспанії. Перед очима полетіли шалені спекотні дні, розпечений на сонці пісок, солодкі персики, вони, такі щасливі, такі закохані. Анна зробила глибокий вдих, поставила валізку біля взуттєвої полиці в коридорі і зайшла у вітальню. Сонячне світло пробилось крізь тонкі ажурні фіранки впавши на букет білих аустом. 
– А знаєш, – Сказала Анна, – можливо мені тут сподобається.
– Серйозно? – Віктор усміхнувся, обличчя його ледь помітно розслабилось.
– Так, у мене передчуття, – Анна підійшла і понюхала квіти, – чогось чарівного. Ні, знаєш то я все вигадала, мабуть, через втому. – Вона подивилась у вікно. – Давай відпочинемо. Ти не проти спати у вітальні? 
– Авжеж, відпочивай. – Сказав Віктор. – Я піду трохи прогуляюсь, не буду тобі заважати, все одно не засну. 
Двері за Віктором зачинились, а Анна як буля одягнена, так і впала на ліжко. Вже за мить міцно спала. Чи то дорога, чи то атмосфера у пансіонаті, але через півтори години Віктор не зміг її розбудити. Анна проспала до самого вечора та прокинулась коли помаранчеві промені вечірнього сонця заглянули в номер через інше, протилежне, вікно. Вона відкрила очі, озирнулась навкруги згадуючи де вона знаходиться. 
“Так, звичайно, пансіонат. На хвилину здалось… Мабуть, авжеж, квіти.”
Вона підвелась, скинула зім’ятий одяг на підлогу, переступила його наче отруйну змію та пішла нага у ванну. Намацала правою рукою гладкий вимикач, обережно натиснула. Світло блимнуло, освітило квадратної форми кімнату. Анна роззирнулась навкруги. З дзеркала на неї дивилось обличчя немолодої сильно втомленої жінки. Вона торкнулась долонею щоки, провела пальцями по чорним бровам, шиї. Ця жінка Анні не подобалась. Вона відвернулась. Їй кортіло змити спогади останніх кількох місяців та останніх кількох років. Вода зашуміла в крані. Анна закрила злив та сіла у ванній підібгавши коліна. Вода набиралась повільно, поглинаючи сантиметр за сантиметром оголеного втомленого жіночого тіла. Вона думала про те що сталось. Останні кілька років промайнули немов би в тумані.