Читати книгу - "Пас до серця, Sallattik"

Глава 2

Прокинулась я в самому найкращому настрої але все ж таки десь якісь відлуння тривоги проскакували. Я одягалася і спустилась вниз на кухню де приготую собі сніданок. Живу вже як 2 роки від батьків окремо. Як не як мені вже 20 рік скоро буде. Я приготувала собі омлет, а потім взулась і вийшла де мене вже чекало таксі.
                                        ***
Я стою перед великою будівлею. Я так розумію тут я буду займатися. Ну звичайно якщо мене приймуть. Я піднялась по сходах до входу і зайшла туди, і пішла куди мені писалося на електронну пошту.

 

Тобто йти прямо а тоді завернуть на ліво, я все так і зробила. Коли я двинула двері я зайшла у великий стадіон там де було одне поле для волейболу і великі трибуни. Де сидять люди на змаганнях і вболівають за команду до якої вони прийшли. На цьому полі вже проходила якесь тренування. Декілька пар очей миттю подивились у мій бік.

 

Але я не подала виду що помітила. І подивився чоловік віком 50 років, напевно це тренер, він двинувся мені на зустріч але перед цим сказав тим гравцям щось.
– Доброго дня Аліна Харпер, дуже радий що ви хочете приєднатися до нас в команду, давайте пройдемо до мене в кабінет і проговоримо декілька важливих моментів.

– Так звичайно – кажу я і йду за ним до його кабінету. Ми зайшли в мініатюрну кімнатку, там були шафи із грамотами і кубками та медалями. Напевно це він все отримав.
– Сідайте Аліна – він показав на стілець навпроти себе. Я туди сіла – по началу можна перейти на "ти"?
– Так – усміхнулась я йому.
– Добре мене звати  містер Дуглас найчастіше мене називають Дуліс, і я хочу запитати  який  у вас вік стажу в цьому спорті?
– Займаюся волейболом із 9 років, ходила на професійні заняття із волейболу у школі.
– Так добре, як у вас із роботою в команді, є проблеми?
– Не помічала такого, завжди я здружувалася із командою і ми грали як одне ціле – я протерла руки під столом об коліна, вони дуже спітніли.
– Так це чудово, із стратегіями у вас як?
– Ну я думаю все добре, я добре все запам'ятовую.
– Окей – він відкинувся на стілець – я думаю ви нам підходите – у мене все в середині перевернулось, все скакало від радості – зараз підемо я вам видам форму і буду вас чекають завтра на 2 години дня на перше ваше тренування – каже він мені і усміхається.
– Дякую вам – усміхаюсь я йому у відповідь. Він встає і йде а я за ним, він пропускає мене першою і йде у невідомому мені напрямку.

Містер Дуглас видав мені форму і я пішла до виходу із цієї будівлі. Коли я вийшла я врізалась у якогось хлопця.
– Дивись куди йдеш – прошипів невідомий мені чоловік.
– Вибачте– кажу я і йду, ну і нахаба. Коли я приїхала додому я пригала від радості, я з нетерпінням подзвонила батькам і розповіла їм цю новину.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍