Читати книгу - "Коли починається дощ , Майя Молчанова"

Але і від таких думок є користь: за ними я не помічаю, як ми опинилися на потрібній платформі, до якої, до речі, вже наближався потяг. У вікнах вагонів, що повільно котяться повз, видніються таблички з номерами, і я подумки поділяю платформу на сегменти, вираховуючи, на якому зупиниться мій вагон.

До потрібних дверей доведеться ще трохи пройтися, тому я наздоганяю хлопця, який щойно зупинився, щоб забрати назад свою валізу. Не кажучи нічого незнайомець випускає ручку, і на секунду наші пальці завмирають торкаючись. Роблю вигляд, наче не помітила, це ж така дрібниця. Але все-таки, чомусь я хочу запам’ятати його обличчя, тому, перш ніж зробити крок вперед і остаточно розійтися, я ще раз повторюю: "Дякую", дивлячись прямо в його очі. Напевно, він уже страшенно втомився від цього слова, стільки разів я повторювала його за час нашого трохи дивного знайомства, але він лише посміхається, повторюючи "нема за що" та дає мені дорогу. Тут немає сходів ... Та й було б дивно, якби він почав супроводжувати мене всюди...

Я не обертаюсь. Здебільшого, саме тому, що занадто сильно хочу це зробити. Але попереду на мене чекає море, сонце, пляж і десятки книг, які я не мала часу читати протягом багатьох місяців.

Зі скрипом потяг завмер на місці, і натовп людей із посиленим ентузіазмом прискорив рух. З гучномовця безупинно лунають об’яви поїздів, що прибувають і відправляється з платформ, шум, гам, голоси зливаються в незрозумілий гуркіт.

У сотий раз я перевіряю свій квиток згідно з оголошеними номерами, хоча я давно знаю їх напам’ять. Усміхнений провідник із втомленими очима дивиться мій паспорт, пропускаючи до вагону і я, зібравшись з силами, ривком затягую свою валізу. Іду між полицями, повз пасажирів, що вже сидять на місцях. У різні боки переміщуються сумки та рюкзаки. Величезні чорні гіганти та елегантні різнокольорові валізи, схоже, конкурують з барабашовськими[1] баулами, хоча навряд чи кому спало б на думку порахувати їх, щоб визначити переможця.

Я впевнена, що не мине навіть години, як хтось з підлітків дістане карти, починаючи шумну веселу гру, чиясь бабуся почне розкривати сумки з вареними яйцями, ковбасою та пирогами, а самотній літній чоловік з білим наче сніг волоссям, розпочне довгу розповідь про свою, безсумнівно неймовірну, молодість.

Я не можу сказати, що це мене дратувало, як це трапляється з багатьма, але мушу визнати, знайшовши своє місце, я все ж таки трохи зраділа порожнім сусіднім полкам.

У тиші є особлива атмосфера. Лише гуркіт коліс та мальовничі пейзажі за вікном. Закинувши валізу під сидіння я одразу займаю місце біля вікна, з нетерпінням чекаючи на цю мить, коли поїзд рушить, і можна буде офіційно визнати мою подорож розпочатою.

Я помічаю, як повз проходять інші пасажири, але не особливо звертаю на них увагу, поки не чую поблизу себе чоловічий голос.

- Так, я вже в поїзді - це мій незнайомець! Хоча який він «мій», просто незнайомець. І продовжуючи розмовляти з кимось по телефону, він зупиняється навпроти мене! – Навіть не сподівайся. Я приїду. Цього разу ви мене не переконаєте, так і передай Оленці.

Хлопець відкладає телефон, повертаючись у мій бік, і я старанно роблю байдужий вигляд, дивлячись у вікно і сподіваючись, що він не помітив, як я з неабияким інтересом слухала цю коротку бесіду.

- Знову привіт, - каже він схоже мені (бо більше нікого й немає).

- Привіт, - я посміхаюся, трохи спантеличено спостерігаючи, як він закидає рюкзак на верхню полицю та влаштовується навпроти.

- Схоже будемо сусідами ...

Чи можна вважати звичайною випадковістю те, що люди, які зустрілися на сходах станції, їдуть одним поїздом? Мабуть ні. Але я зупиняю себе на думці, що мені приємно, що саме він буде моїм сусідом, а не якась галаслива компанія.

Потяг нарешті рушить з місця, і я із задоволенням виймаю електронну книгу з сумки. Протягом цілого року вона накопичувала своє багатство для такого моменту, і ось, нарешті, настав її час.

Незважаючи на те що ранкове сонце трохи розвіяло хмари, небо все ще немов затуляла каламутна плівка, яка лише зрідка пропускала поодинокі промінці світла. Через монотонний рух і не найкраще освітлення очі швидко втомлюються, тож незабаром книгу довелося відкласти.

Мій супутник кудись вийшов, тому я дивлюся у вікно на самоті. Проносяться повз соняшникові поля, дороги, акації. Мережі та Інтернету немає. Але це не має особливого значення. Батькам я пообіцяла написати вже після приїзду, а подругам взагалі ще не говорила про цю поїздку. Нехай це здасться комусь дурощами, але я гадаю, кожен хоча б раз помічав: як тільки ви почнете говорити про свої плани, вони дуже швидко руйнуються. А я морально не готова до такого результату.

Мій сусід повернувся, і, напевно, варто було б поговорити з ним, можливо навіть познайомитися, але я продовжую дивитись на пейзажі за склом, ніби у житті не бачила нічого цікавішого.

Я відчуваю, що він дивиться, і намагаюся обережно подивитися на наше віддзеркалення,  та саме в ньому наші погляди і перетинаються. Трюк не вдався... Розуміючи, що він спіймав мене «на гарячому», я відвертаюсь від вікна і дивлюся прямо на хлопця.

Зрештою, чому я повинна соромитися? Мені цікаво хто він. Дівчата, як правило, допитливі за своєю природою. Більше того, я впевнена, назви мій незнайомець зараз своє прізвище та ім’я, то навіть не встигне моргнути, як у своїх фантазіях я вже примірю і те й інше разом з вуаллю та білим платтям.