Читати книгу - "Бал-маскарад, Tory_Chameleon"

– Чому ж мені так не щастить?! Ви можете викликати інше таксі?

– Я то можу, але чекати доведеться щонайменше пів години.

– Уфф! І що ж мені робити?

– Тут метро в п’яти хвилинах ходи. Вам всього чотири станції проїхати й будете на місці.

– Жартуєте? В цій сукні?

– Або в метро, або чекати, красунечко.

Я подумки вилаялася й вилізла з машини.

Людей в метро було мало. І не дивно – одинадцята вечора. Та навіть ті кілька осіб косилися на мене, як на дурепу. Варто було хоча б маску зняти, але я боялася зіпсувати зачіску.

До потрібної станції я дісталася без особливих пригод, якщо не враховувати все ті ж погляди. Від думки, що доведеться знову лізти на ескалатор у вечірній сукні зі шлейфом мені аж в голові паморочилося. Та вибору не було.

Я знову нервово глянула на годинник. За чверть дванадцята. Прокляття! Невже я вже так довго в метро? Я безнадійно запізнювалася.

Коли я клала телефон до своєї сумочки, раптом мене штовхнув чоловік з капюшоном на голові, котрий мчав нагору. Мені не вдалося втримати рівновагу і я полетіла вниз. Все замерехтіло перед моїми очима від болю й шоку. Отямилася я, коли опинилася зверху на якомусь незнайомці у світло-сірому костюмі й акуратній білій масці. Не знаю, що в той момент сталося зі мною, але його насичено-карі очі змусили моє серце завмерти.

 

Чорт! Ця дівчина впала просто на мене. Я й незчувся, коли ми прокотилися аж до самого низу. І звідки ця дурепа взялася на мою голову?!

– Злазьте з мене, негайно, – пробурчав я їй, коли вона зависла, втупившись в моє обличчя.

– Вибачте, я не хотіла, той хлопець штовхнув мене і… – я не міг повірити, вона була у вечірній сукні й масці. Божевільна, чи що? Хоча, стоп! А може, вона туди ж, куди і я їде? Дивно… Жінки на цей щорічний бал-маскарад завжди добиралися на таксі чи власній машині.

Раптом вона почала верещати, мов навіжена.

– Моя сукня! Ні! Допоможіть!!! – я побачив, як темно-зелена тканина тяглася за східцями ескалатора. Як?! Ніколи не бачив, щоб в когось було щось подібне в метро. Втім, я кинувся їй допомагати. Ми разом схопилися за шлейф її сукні. На жаль, те, що ми змогли врятувати, виглядало жалюгідно.

– Просто чудово! Кілька тисяч на смітник, – вона оперлася об стіну й закрила обличчя долонями.

Поки вона заспокоїлася, я встиг примітити, що фігурка в неї приглядна. От би було б цікаво зняти її маску й поглянути, що в неї ще від кішечки, окрім очей.

 

Коли я трішки заспокоїлася і глянула в бік незнайомця, то помітила, що він нахабно витріщається. Дивно, раніше мене бісило, коли чоловіки так настирливо мене розглядали, але його погляд мені подобалося відчувати.

– Я – Дарина.

– Мар’ян.

– Ще раз вибачте, що звалилася на Вас.

– Та ні, нічого. Не щодня на мене принцеси падають.

– Дякую, але схоже, що не судилося мені нею побути, – ніби на доказ моїх слів, ескалатор зупинився. А ще за пару хвилин ми почули підозрілий звук з гори. – Ні, цього не може бути. Нас же не зачинили тут?

– Боюся, що зачинили.

– Та як так? Невже ніхто не повинен спершу перевірити, чи всі вийшли?

– І коли це люди робили все, як повинні? Тож, вітаю Вас – сидітимемо тут до ранку.

– Чого це ви такі спокійні? – накинулася я на нового знайомого від відчаю.

– А чого мені не бути таким? Я не дуже й хотів бути там, куди їхав.

– А я – хотіла!

– Співчуваю.

– І в подруги тепер проблеми будуть через мене… – я сіла на ноги, зігнуті в колінах. На холод долівки мені було байдуже.

 

Вона так з годину просиділа, не менше. Жодного слова не сказала. Та це було мені на руку. Дуже вже подобалося розглядати її. Щось у Дарині було таке, що притягувало мене. Вперше я, ніби дурень, витріщався на дівчину і не міг надивитися. Так дивно втратити здоровий глузд, коли тобі щойно минуло тридцять. І це при тому, що стосунків з жінками в мене було вже кілька.

Раптом вона підскочила і злякано скрикнула.

– Що трапилося? – Дарина мовчки вказала кудись тремтячим пальцем. Я прослідкував за її поглядом. І дійсно, під стіною щось заворушилося. Ми мовчки спостерігали, як дещо незрозуміле, на що ми чомусь не звернули уваги раніше, перетворювалося на безхатька.

 

– Що Ви тут робите? – запитав я в нього.

– Ого, до мене і на «Ви». Останні років десять такого не було. Живу я тут.

– Як це? – запитала Дарина. – Вперше чую, щоб безхатьку дозволяли в метро жити. Тобто… я нічого не маю проти, не подумайте. Просто здивувалася.

– Не припиняєте шокувати своєю ввічливістю. Треба просто знати, з ким говорити й кому віддавати частину заробітку, аби не лишатися на вулиці.