Читати книгу - "Доки кава не охолоне, Тосікадзу Кавагуті"

проєктів. Вона була розумною зосередженою на кар’єрі жінкою.

Тепер на ній був звичайний офісний костюм: біла блуза, чорна спідниця, піджак. Схоже, вона поверталася додому з роботи.

Її зовнішність, проте, була далеко не звичайною. Маючи витончені риси й ніжні губи, вона скидалася на кінозірку. Її чорне волосся до пліч було таким блискучим, що утворювало навколо її обличчя ледь помітне сяйво. Навіть під таким простим одягом було помітно, яка в неї гарна фігура. Ніби красуня-модель з модного журналу, вона приковувала до себе погляди. Фуміко, безперечно, була тією жінкою, у якій поєднувалися розум і краса. Та хтозна, чи усвідомлювала це вона сама.

Фуміко не належала до когорти людей, які зациклюються на подібному. Вона жила роботою. Це, звісно, не означало, що в неї не було ніяких стосунків. Річ у тім, що працювати їй подобалося більше, ніж крутити романи. Так уже вона любила свою роботу. «Я зустрічаюся з роботою», — говорила вона й відмовляла багатьом залицяльникам так само легко, як здмухувала пил.

Того чоловіка звали Горо Катада. Він був системним інженером і, як і Фуміко, працював у пов’язаній з медициною компанії, хоча й не дуже відомій. Він був її хлопцем, на три роки молодшим за неї. Вони познайомилися два роки тому завдяки клієнтові, над проєктом якого обоє працювали. Чи, радше, він був її хлопцем.

Тиждень тому Горо попрохав Фуміко зустрітися задля «серйозної розмови». Вона підійшла до місця зустрічі в елегантній блідо-рожевій сукні середньої довжини, бежевому весняному пальтечку й білих туфлях. Певна річ, увагу на неї звернули всі чоловіки, яких жінка минала дорогою. Утім, до такого одягу Фуміко не звикла. Вона від самого початку була затятою трудівницею й до зустрічі з Горо не мала інших нарядів, крім костюмів. У них же вона ходила на побачення з ним — зрештою, зустрічалися вони здебільшого після роботи.

Та коли Горо сказав про «серйозну розмову», Фуміко подумала, що це щось особливе. Передчуваючи щастя, вона й придбала ту сукню.

Одначе у вікні кафе, яке вони вибрали, висіло оголошення: його зачинено через непередбачувані обставини. Прикра несподіванка для Фуміко й Горо. Це кафе було б ідеальним місцем для серйозної розмови, адже кожен столик у ньому стояв у приватній кабінці.

Змушені шукати інше місце, на одній з тихих бічних вуличок вони помітили невеличку вивіску. Оскільки кафе було в підвалі, вони не могли побачити, що там усередині, проте Фуміко сподобалася його назва. То був уривок з пісні, яку вона наспівувала в дитинстві. Вони вирішили зайти.

Фуміко пожалкувала про це рішення, щойно зазирнула досередини. Приміщення виявилося меншим, ніж вона гадала. Сісти можна було або біля барної стійки, або за столик. Однак місць бракувало — лише три стільці біля бару та три двомісних столики щонайбільше для дев’яти відвідувачів.

Ту серйозну розмову, яка захопила всі думки Фуміко, їм доведеться провадити пошепки, інакше всі їх почують. А ще їй не сподобалося, що в кафе було лише кілька накритих абажурами ламп, тому все навколо видавалося буро-чорним, мов на старій світлині. Геть кепсько.

Місце для темних справ…

Таким було перше враження Фуміко про кафе. Насторожено озираючись, вона нерішуче підійшла до вільного столика й сіла. Окрім них, усередині було ще троє відвідувачів та офіціантка.

За найвіддаленішим столиком сиділа жінка в білій сукні з короткими рукавами й читала книжку. Найближче до входу сидів похмурий чоловік. Перед ним лежав розкритий туристичний журнал, і він занотовував якісь замітки до крихітного записника. Жінка біля барної стійки була одягнена в яскраво-червону кофтину й зелені леґінси. Кімоно без рукавів висіло на спинці її стільця, а на голові в неї були бігуді. Хтозна чому, та ця жінка кинула погляд на Фуміко й широко всміхнулася. Упродовж їхньої з Горо розмови вона час від часу говорила щось офіціантці по інший бік барної стійки й заходилася хрипким сміхом.

Вислухавши пояснення Фуміко, жінка з бігуді сказала:

— Розумію…

Правду кажучи, вона нічого не розуміла — просто сказала те, що зазвичай кажуть у подібних ситуаціях. Її звали Яеко Гіраї. Одна з постійних клієнтів кафе. Цього року їй виповнилося 30. Вона працювала в забігайлівці неподалік. Завше приходила сюди випити чашечку кави перед роботою. На голові в Яеко знову були бігуді, але цього разу вона вдягнулась у відвертий жовтий топ без рукавів і бретельок, яскраво-червону коротеньку спідницю й вигадливі фіолетові леґінси. Схрестивши ноги, Гіраї сиділа на стільці біля барної стійки й слухала Фуміко.

— Це було минулого тижня. Ви пам’ятаєте, правда?

Фуміко підвелася й звернула увагу на офіціантку за барною стійкою.

— Гм-м-м… так, — ніяково відказала офіціантка, не дивлячись на Фуміко.

Офіціантку звали Казу Токіта. Кузина власника кафе. Підробляла тут, навчаючись в академії мистецтв. У неї було гарненьке обличчя зі світлою шкірою й вузькими мигдалеподібними очима, але без якихось особливих рис. Одне з тих облич, яке, заплющивши очі, ви не зможете пригадати. Інакше кажучи, непоказне. Вона й сама була не дуже показною. Мала небагато друзів. Та це анітрохи її не хвилювало: Казу була з тих людей, які вважали міжособистісні стосунки нудними й виснажливими.

— То… що з ним сталося? Де він тепер? — запитала Гіраї. Вона крутила в руках чашку, і здавалося, що ця розмова не надто її цікавить.

— В Америці, — відповіла Фуміко, надуваючи щоки.

— То ваш хлопець вибрав роботу? — запитала Гіраї, не дивлячись на Фуміко. Вона мала хист цілити прямісінько в суть будь-якої справи.

— Ні, все не так! — заперечила Фуміко, викотивши очі.

— Невже? Але ж річ саме в цьому, хіба ні? Адже він поїхав до Америки, — продовжувала Гіраї. Вона силкувалася зрозуміти, що мала на увазі Фуміко.

— Невже ви не зрозуміли мого пояснення? — гарячково запитала Фуміко.

— Яку саме його частину?

— Мої почуття до нього наказували закричати: «Не йди!», але я була занадто гордою.

— Небагато жінок здатні визнати таке! — Гіраї пирхнула й театрально відкинулася на спинку стільця, але втратила рівновагу й мало не впала.

Фуміко проігнорувала її реакцію.

— Ви ж зрозуміли, правда? — Фуміко звернулася до Казу, шукаючи її підтримки.

Та вдала, що на мить замислилась.

— Наскільки я зрозуміла, ви не хотіли, щоб він їхав до Америки, так? — чесно запитала вона. Казу теж уміла влучити просто в яблучко.

— Ну, загалом, гадаю, так… не хотіла. Але…

— Вас непросто зрозуміти, — весело озвалася Гіраї, слухаючи, як Фуміко силкується відповісти.

Якби Гіраї була на місці Фуміко, вона б точно розридалася. Закричала б: «Не йди!» Це, звісно, були б крокодилячі сльози. Сльози — це зброя жінки. Такої філософії дотримувалася Гіраї.

Фуміко повернулася до Казу, яка стояла за барною