Читати книгу - "Останній страх, Алекс Фінлі"

любив грати в шахи і не відчував потреби виправдовуватися через своє життя перед набридливим жовторотим студентиком.

— Це ж треба! Цілу ніч зі студентками! — знову захихотів Реджі. — А що скаже про це твоя рудоволоса красуня?

Слушне запитання. Але річ у тому, що рудоволоса красуня покинула Мета якраз учора. Через це він так і напився у «Синьому мороці». Через це й поперся потім на вечірку до Ґоддарду, а потім розважався нагорі з Діною (чи з Даною?). Через це й опинився о сьомій ранку в парку з важкою з похмілля головою і без можливості потрапити до свого гуртожитку, адже перепустка, ключі від кімнати й мобільний залишилися в кишені його невідомо де покинутої куртки.

Реджі пересунув свою туру на g8 і задоволено блиснув жовтими зубами:

— Починаю дивуватися, як це тебе допустили до навчання у такому поважному закладі.

Із цими словами він виразно зиркнув на будівлю приймальної комісії, над якою майорів фіолетовий прапор Нью-Йоркського університету.

— О, тепер ти говориш як мій батько, — буркнув Мет, переставляючи свою туру на е1. — Шах!

Він запитально поглянув на Реджі.

Той пересунув короля на d8, але запізно.

Ферзь на g3. Шах і мат були неминучими.

— Отакої… — здивувався Реджі. Потім гукнув іншому гравцеві, який грав за одним із сусідніх столиків. — Ти тільки поглянь, Іліє! Афлек у мене виграв!

Реджі завжди кликав Мета «Бен Афлек», що було його особи­стим зневажливим прізвиськом для всіх білошкірих молодиків.

— Бійся тихого, — урочисто продекламував голосом священника Реджі цитату з невідомого Мету джерела, — поки інші говорять, він спостерігає. Поки інші діють, він планує. А коли вони нарешті зупиняються, він завдає удару4.

Реджі кинув на стіл пошарпану купюру.

— Не потрібні мені твої гроші. — Мет підвівся і потягнувся.

— Так уже й не потрібні! — хмикнув Реджі і посунув банкноту ближче до Мета. — Ти ж у нас студент-кіношник, вони тобі ой як треба!

І реготнув задоволено.

Мет неохоче підхопив купюру. Поглянув на чорні хмари, що насувалися на місто. Він любив запах близького дощу.

— Дозволь мені принаймні пригостити тебе сніданком у нашій їдальні. У мене там ще залишилося кілька купонів.

— Краще ні, — відповів Реджі. — Вони вже минулого разу поглядали на мене скоса…

Реджі мав рацію. У лібералізму багатих були свої межі, як Мет уже зміг пересвідчитися на власній шкурі під час навчання у привілейованому Нью-Йоркському університеті. Більшість однокурсників вважали його диваком, аполітичним вихідцем із Середнього Заходу.

— Плювати мені на них, — заявив Мет і махнув рукою Реджі, запрошуючи йти слідом, і тут почув за спиною чийсь знайомий голос.

— Ось ти де! А я тебе скрізь шукаю!

Мет озирнувся і побачив помічника коменданта свого гуртожитку. Чого б це йому приспічило шукати Мета? Адже зазвичай Філіп з’являвся лише тоді, коли вмикали занадто гучно музику або якщо в коридорах пахло «травою».

— У нас у гуртожитку федеральні агенти, — занепокоєно промовив Філіп, — хочуть поговорити з тобою.

— Агенти?!

— Так, ФБР, явилися о сьомій ранку. Кажуть, що ти не відповідаєш по мобільному.

— Чого їм треба? — запитав Мет.

Напевно, знову стосовного старшого брата. Після тієї чортової телепрограми тільки й розмов що про Дені.

— Не знаю. Але якщо ти займаєшся чимось незаконним у нашому гуртожитку, то я…

— Заспокойся, нічим таким я не займаюся. — Мет замовк, щоб перевести подих. — Дякую, що сказав. Зараз піду послухаю, що їм треба.

Філіп важко зітхнув і поплівся геть.

— У тебе якісь проблеми? — запитав Реджі.

— Гадаю, краще піти дізнатися. Перенесемо сніданок на наступний раз?

Реджі кивнув.

— Будь обережним, Афлеку. Коли федеральні агенти стукають у твої двері о шостій ранку, нічого доброго з цього не вийде.

***

Пів години по тому Мет сидів на маленькому ліжку в гуртожитку, а кімната навколо крутилася як навіжена.

Старша з агентів (Мет не запам’ятав, як її звали) щось говорила, але він сприймав її слова як безглуздий словесний потік. Оскільки Мет не відповідав, вона присіла і занепокоєно зазирнула йому в очі. Її напарник, худорлявий хлопець у темному костюмі, тупцяв позаду, переминаючись з ноги на ногу.

— Я поговорила з деканом, — продовжувала агентка, — вони знайшли для вас психолога. І про заняття вам не треба хвилюватися.

Мет спробував підвестися, але ноги підгиналися, кров ударила в голову. Агентка м’яко всадила його знову на ліжко.

— Усі? — запитав Мет. Вона йому вже двічі повторювала, але він ніяк не міг повірити.

— Мені дуже шкода.

Мама.

Татко.

Меґі.

Томмі.

Він знову підвівся, щось пробурмотів і кинувся до ванної. Там упав на коліна, і його вивернуло в унітаз. Він просидів у обнімку з унітазом невідомо скільки часу.

Отямився від тихенького стуку в двері.

— Хвилинку, зараз вийду, — видавив він із себе. Обіпершись об умивальник, важко підвівся. Відкрив воду, бризнув собі в обличчя, поглянув у дзеркало. Його вигляд у ту мить цілком віддзеркалював його внутрішній стан.

Коли Мет повернувся до кімнати, агентка була сама, її колега зник.

— Як таке могло статися? — запитав Мет, і його голос здався йому таким чужим, різким і далеким.

— Кажуть, нещасний випадок, витік газу. Але ми працюємо над цим, щоб дізнатися точніше. І ФБР, і Держдепартамент. Ми зв’язалися з мексиканськими органами влади. Розумію, що зараз не найкраща мить, але мені треба тебе про дещо запитати.

Мет знову сів і кивнув їй, запрошуючи продовжувати.

— Ми так зрозуміли, що вони поїхали у відпустку.

— Авжеж, у моїх молодших братика й сестри весняні канікули. — Слова застрягли у нього в горлі. — Вони вирішили поїхати в останню мить. Мої університетські канікули не збігалися з їхніми, а тому я не зміг…

Він замовк, намагаючись стримати сльози.

— Коли ви востаннє спілкувалися з ними?

Мет замислився:

— Мама надіслала мені смс-ку з аеропорту перед відльотом. Меґі — кілька днів тому.

Його охопило відчуття провини. Він завжди неуважно читав повідомлення молодшої сестри і рідко відповідав.

— А від батька?

Він заперечно похитав головою, усе тіло немов заціпеніло. Після сварки на Різдво вони не розмовляли. У серці щось