Читати книгу - "Останній страх, Алекс Фінлі"

кольнуло. Тоді вони розмовляли востаннє…

— Щоб краще встановити часову послідовність подій, нам треба поглянути на тексти тих повідомлень. Ви не будете заперечувати?

— Так, звісно. Але мій мобільний, напевно, залишився у кишені куртки, а я її десь покинув минулої ночі.

— І ви не знаєте, де саме? — запитала агентка. Вона поводилася співчутливо, але Мет помітив, що їй уже уривався терпець.

— Мабуть, у барі.

Перш ніж вислизнути з кімнати дівчини у гуртожитку, він згріб докупи свої речі, отже, вона мала бути в барі.

Агентка кивнула:

— Я можу вас туди відвезти.

— Навряд чи бар відчиняють так рано.

— Як він називається?

— «Синій морок», це на 13-й вулиці в Іст-Сайді.

Агентка вийняла мобільний і відійшла у дальній куток кімнати. Вона дивилася за забризкані дощем шибки і тихо віддавала команди комусь по телефону. «А мені плювати. Скажи, нехай негайно пришлють когось», — промовила вона на завершення і повернулася до Мета.

— Ви поїдете зі мною до бару?

Агентка ступила кілька кроків до дверей. Мет мовчки, ніби у трансі, кивнув і рушив слідом.

— Не хочете прихопити куртку або парасольку? Надворі дощ.

Мет заперечно мотнув головою і вийшов за нею.

У коридорі зібралася купка роззяв. Мет не знав, чи то вже поширилась чутка про його родину, чи вони вважали, що його заарештовано за якийсь злочин.

Агентка (він ніяк не міг пригадати її ім’я), не звертаючи на них уваги, рушила до ліфта. Вже в ліфті Мет запитав:

— А преса вже знає?

Агентка співчутливо зиркнула на нього:

— Новина уже просочилася, хоча імен не називали. Зазвичай дається трохи часу, щоб насамперед повідомити рідних.

— Ви ж бо знаєте, що почнеться, як тільки вони дізнаються? — Мет роздратовано мотнув головою. «Чортова документалка на Нетфліксі!»

Агентка кивнула.

Двері ліфта розчинилися, і вони опинилися перед юрбою журналістів, очі засліпило спалахами фотоапаратів.

Розділ 2

Поїздка до бару пройшла для Мета як у мареві. Він сидів на задньому сидінні, поки автівка повільно рухалася у тягучому трафіку Ґрінвіч-Віллидж, а в голові паморочилося від новин і запитань, з якими накинулися на нього папараці: чому ви не вирушили до Мексики разом із вашою родиною? як ви почуваєтеся? ви справді вважаєте, що йдеться про нещасний випадок? ваш брат уже знає?

Агентка мовчки продиралася крізь юрбу, міцно тримаючи Мета за зап’ястя і тягнучи за собою, як сонного. Коли якийсь журналіст із фотоапаратом став прямо перед ними, загородивши шлях до автівки, вона спокійно тицьнула йому під носа свій поліцейський значок і уважно зміряла поглядом з ніг до голови. Той знітився і відступив. Взагалі нью-йоркських папараці так просто не налякати, але він, напевно, якимось чином уторопав, що з нею краще не жартувати.

Тепер Мет поглядав у вікно автівки на мокру від дощу дорогу з червоними відблисками задніх фар машин. Його думки знову повернулися до сказаного журналістами. А ваш брат уже знає?

Звісно, у Дені не було ні телевізора, ні інтернету, ні телефона. Але батько Мета завжди казав, що новини (особливо погані!) проникають крізь стіни в’язниці зі швидкістю світла. А зважаючи на зіркову популярність Дені, забезпечену йому тим триклятим фільмом, він дізнається зовсім скоро.

Автівка нарешті доповзла до «Синього мороку» і зупинилася перед входом. У денному освітленні місце здавалося ще бруднішим, захисні ролети на вході були помальовані графіті. На тротуарі в дощових калюжах в рядок стояли баки для сміття. Під карнизом пританцьовував, переминаючись із ноги на ногу, якийсь тип у спортивному костюмі. Побачивши автівку, він кинувся вперед, ніби чекав саме на неї, і зазирнув через віконце:

— Ви від федералів? — запитав, заглядаючи всередину. Він був доволі огрядним і з першими ознаками полисіння. Лоб і навіть підборіддя поблискували від поту.

— Спецагентка Келлер, — сухо промовила жінка. Нарешті Мет дізнався, як її звати.

— Мені повідомили, що у вас якісь запитання до клубу, — тип говорив із бруклінським акцентом, — у нас усе легально, так що я не…

— Мені немає ніякого діла, легально у вас чи ні, — різко обірвала його Келлер. Їй було не до політесів. І не до добрих манер. Вона вказала на Мета на задньому сидінні. — Він залишив у вас свою куртку минулої ночі. А в кишені був мобільний. Нам треба зайти всередину.

Власник клубу завагався. Міцно стиснув губи:

— Що ж, а ордер на обшук у вас є?

Келлер визвірилася на нього:

— А ви справді хочете, щоб я його отримала?! Тоді я, мабуть, повернуся сюди у супроводі десятка агентів, скажімо, увечері десь об одинадцятій. Хтозна, що ми тут знайдемо.

Власник бару підняв догори руки, ніби здаючись:

— Послухайте, я знайду його речі, якщо вони тут, — промовив він. — Але мій викидайло… Я дозволяю йому наприкінці зміни забирати все, що знайдеться у кишенях.

— Чудово, — зітхнула агентка Келлер, — мені потрібні його ім’я та адреса.

— Я не певний, що вони в мене є…

— Ім’я та адресу, інакше я повернуся пізніше, і тоді вам це так не минеться.

— Добре, добре. Зачекайте хвилинку.

Агентка Келлер кивнула, і власник зник усередині. Повернувся з папірцем із нашкрябаною на ньому інформацією. Келлер мовчки вихопила його з руки типа і від’їхала від тротуару.

Двадцять хвилин по тому вони зупинилися перед високою заскленою багатоповерхівкою у районі Трайбека5. Келлер зазирнула до темного отвору гаража і зупинилася перед шлагбаумом охорони. Охоронець перевірив її документи і махнув, щоб заїжджали.

— То це викидайло тут мешкає? — запитав Мет, коли вони в’їхали на підземну стоянку. То був елітний будинок в елітному районі — зовсім неочікуване місце для проживання клубного вибивали.

— Ні. Я послала до нього інших агентів.

— Тоді що ми тут робимо?

Келлер припаркувала автівку в ряду однакових темних седанів.

— Хтось має повідомити вашого брата.

— Зачекайте, що ви сказали?! — пробурмотів Мет. Він намагався збагнути, чи правильно зрозумів її слова. Нарешті видав:

— Ні!

Зависла мовчанка. Потім агентка спробувала зазирнути йому в очі:

— Я знаю, що забагато як для одного дня.