Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Жити на Землі, дихати на Марсі, Сніжний Василіск

Читати книгу - "Жити на Землі, дихати на Марсі, Сніжний Василіск"

22
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3
Перейти на сторінку:

Мої продукти вже у клітці під дверима. Розблоковую її паролем, який оновлюється в персональному додатку щоранку, і несу пакети на кухню. Плиточка з дрібних глянцевих білих квадратиків віддзеркалює різнокольорові пакування, коли я висипаю зміст пакетів на стільницю. Розклавши все у холодильник та шафки, хапаю упаковку чіпсів, і плюхаюся на диван. По дорозі майже придумав, що хочу подивитися, а зараз всівся, і забув. Перемикаю канали в надії зупинитись на чомусь цікавому. Час від часу кімнату освітлює бірюзовий промінь сканеру — ближче до ночі патрулі частіше сканують житлові будинки на наявність випромінення заборонених приладів або людських тіл без пульсу. В дитинстві не міг звикнути, щоразу прокидався уночі від цього світла, а тепер вже майже і не помічаю. Шкода, що ролети на вікні не настільки щільні, щоб достатньо заглушити промінь. 

Поки тягнувся за банкою холодної кави з кокосовим молоком, здалося, що в руці щось скрипить. Прибрав звук на телевізорі, прислухався — дійсно, скрипить зап’ястя. От лихо, тепер ще й на мастило витрачатися… Люди минулого у фільмах скаржились, що фінансово непросто утримувати автомобілі, мотоцикли. Ага, ви б знали, скільки коштує щомісячне обслуговування імплантів — жахнулися би. Та ще й раз на місяць треба ліки приймати, щоб не почалось відторгнення. Суцільна морока. Але і без них зараз складно. Гірше, ніж у минулому без автомобіля. Тільки уявіть собі — не маєш біочіпу, і не можеш без сторонніх пристроїв ні зателефонувати, ні щось замовити, ні розрахуватися, ні новини почитати. Повідомлення приходили кудись на ноутбук, на телефон, а якщо сіла батарея — все, нічого не отримаєш. Навіть час не дізнався б без окремої деталі на руці, годинника. І мапи з навігатором не було в голові без стороннього заліза. І будильника. Забув квитки вдома — нікуди не поїдеш. Забув гаманець або телефон з NFC — нічого не купиш. А багато людей взагалі були сліпі, буквально сліпі, доки не винайшли очні імпланти. Не можу навіть уявити, як їм було тяжко жити, це ж щось неймовірне, із розділу фантастики. А кінцівки протезовані — без них же можна ноги зламати, якщо невдало зіскочити з вагону. Та й багато фізичної роботи, що раніше виконували роботи, а потім пілоти в екзоскелетах, тепер виконують звичайні робочі, такі, як я, з «залізними» руками. Без зайвого приладдя. Неймовірно складно було жити, як на мене. Стільки зайвого мотлоху супроводжувало кожну людину протягом всього життя. 

По телевізору термінове повідомлення, щоб вимкнули вентиляції й позачиняли вікна, бо у найближчу годину очікується викид отруйної пари в атмосферу в західній частині міста. Зітхаю, вимикаю кондиціонер, і підіймаюся на ноги — в моїй старій квартирі треба ніжками дійти до пульту керування, і ручками натиснути на кнопку блокування вентиляції, бо в цій дірі ніяких систем розумного будинку з управлінням із чіпу немає. Добре, хоч вікна самому зачиняти не треба — вони й не відчиняються вище 5 поверху. Вмикаю вентилятор, і він в’яло розкручується попід стелею — нехай хоч якесь повітря ганяє. 

Через півтори години, коли я вже розігріваю вечерю швидкого приготування у мультиплиті, повідомляють, що повітря знову в міру чисте, і показують QR-код із рецептом ліків для тих, хто перебував на вулиці і вдихнув отруйних речовин. Чудово, значить, після вечері можна й прогулятися. 

Викинувши пусту тару в сміттєперероблювач, вмикаю випадковий старий фільм на фон і йду до душу. В усіх нормальних будинках душ справно налаштовується, і вода завжди однієї температури, з першої секунди. В мене ж спочатку треба почекати, щоб стекла холодна, й тільки потім буде та температура, що я виставив. Натискаю на кнопку, і з маленьких отворів у стінах мене під тиском покриває піною з ароматом цитруса з розмарином — вчора заправив нову піну для душу, до цього була вишня з перцем. Цитрус на її фоні напрочуд ніжний, свіжий. Змивши все це під водою, виходжу із кабінки й обтираюсь рушником — сушилка в кабінці зламалася, ремонтувати поки не в пріоритеті, завжди є щось більш важливе. А у старих фільмах всі і так витирались рушником, тому щоразу під час цього процесу відчуваю себе людиною минулого, і аж наче охоплює якась незрозуміла ностальгія за часом, у якому я ніколи не бував. 

Поки причісуюсь біля екрану дзеркала, на хвилину вимикається світло. Таке часом трапляється, у нас густонаселений район, і проводів від нашого будинку до підстанції тягнеться такий товстезний сніп, що годі й дивуватись, коли десь щось не витримує. Одягаю свіжовипраний костюм, нову захисну маску для органів дихання, і зачиняю квартиру ззовні. Біля ліфту мене чекає неприємний сюрприз у вигляді голографічної таблички «не працює». Трясця, доведеться пішки йти десь поверхів 16, а там можна й зістрибнути, якщо буде ліниво спускатись до самого низу. 

По дорозі до сходової клітки, що на протилежному боці відкритого балкону, з якого безліч дверей за подвійними залізними ґратками ведуть до квартир, натикаюсь на пару знайомих обличь і з десяток невідомих. Деякі виставляють на загальний балкон стільці із маленьким столиком, і відпочивають, попиваючи міцні напої, на імпровізованій веранді з видом на бурхливе море машин, людей і ринку унизу. У когось під дверима старий облізлий диван. Якась юна леді палить біля тріснутого диско-шару у кінці балкону, притиснувшись до розмальованої балончиком і обклеєної об’явами стіни. Що-що, а до стін я тут би не торкався — невідомо, яку заразу можна підчепити. Це десь настільки ж небезпечно, як втикатися своїми кабелями до роз’ємів у громадських місцях. Особливо, якщо страховки немає. 

На сходах два тіла сплять попід стіною, прикрившись розгорнутими пакетами. Смітник в кутку клітки переповнений настільки, що навколо нього сміття не менше, ніж всередині. Що через професію, що суто з точки зору тутешнього жителя у мене від таких видовищ око сіпається. В рахунках за комунальні платежі вказана графа «за прибирання території», то де? За що я, взагалі, плачу? Треба не забути поскаржитись в управління будинком. Може, тут і не багатий чепурний жилий комплекс, але невже так складно підтримувати його чистим? Або люди мого рівня достатку, що не можуть дозволити собі престижніше житло, не гідні жити в чистоті й порядку?

1 2 3
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жити на Землі, дихати на Марсі, Сніжний Василіск», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Жити на Землі, дихати на Марсі, Сніжний Василіск"