Читати книгу - "Неочікуваний Хелловін, SillVall"

 

Поряд стояв ще один не то людина, не то вовк. Все тіло було з ніг до голови покрите шерстю, але обличчя було людським. Хоча кігті більше нагадували лев'ячі. Тут теж не важко було здогадатися — це перевертень. Вони зазвичай живуть в лісах і можуть приймати будь-яку подобу: чи то людську, чи то тваринячу. Звали цих двох парубків Мокош і Сивар. Чи це були їх реальні імена, Леля не знала, але з цікавістю продовжувала роздивлятися нових знайомих.

 

Позаду стояв ще один — не то чоловік, не то вовк — з головою тварини, але людським тілом. Дивився він на Лелю дуже дивним поглядом, схоже, вона йому не сподобалася. І Леля навіть знала чому. Песиголовці — жорстокі створіння, які дуже люблять харчуватися людським м'ясом. А мавка — то людина в минулому. Схоже, це його і зацікавило. Лелі не пощастило зустрітися з ним тут.

 

Ось виправлений текст з усунутими помилками:

 

---

 

– Не хвилюйся, мавочко. Сьогодні день перемир’я. Не буду я тебе вбивати, – почувся тихий хрипкий голос чоловіка, що лунав із вовчої пащі.  

– Дякую, – пробурмотіла Леля і хотіла якнайшвидше втекти, але не тут-то було.  

– Ну і куди ти йдеш? – мовив водяник Мокош, як тільки помітив, що дівчина повільно віддаляється від групи.  

– Нікуди. Просто додому треба.  

– І як ти збираєшся туди потрапити? Давай як завжди о дванадцятій підемо разом. Йди, ми поставили стіл.

 

Леля не знала, що робити. З одного боку, тут зібралася вся нечисть із потойбіччя. А з іншого — стіл, на якому виднілися смачні страви та різні пунші.

 

“Побуду тут трохи, я вже потім і піду. Якщо вони не помітили, що я людина, то й далі буду вдавати із себе мавку. Головне – не проколотися на дрібницях”, – подумала Леля і все ж таки згодилася залишитися тут разом із такою цікавою компанією. Леля була не з лякливих. І хоча б у Хеловін дівчина змогла побачити містичних створінь. А ще й посидіти з ними за одним столом. Особливо за таким.

 

Хоча на вигляд будинок був закинутим, всередині він виглядав зовсім по-іншому. На стінах висіли старовинні рушники, вишиті власноруч нитками. А стіл, що розташовувався в центрі кімнати, ломився від наїдків та напоїв. А по колу розташовувалися свічки, накриті відрубленими тиквеними головами.

 

Леля оглянулася по сторонах і попрямувала до столу. Пройти повз таку смачну їжу було б злочином. Дівчина звернулася до привида дівчини. Тільки ось вона не знала, як її звати.  

– Слухай, а сьогодні ще хтось буде, чи тільки ми?  

– Не знаю. Але якщо пощастить, мої друзі теж хотіли відсвяткувати і, можливо, будуть.  

– І як тобі цей Хеловін?  

– Мені подобається.  

– Навіть твої подружки-русалки не набридали?  

– Та цього року якось ні, – мовила Леля і сама не знала, як взагалі викручуватися.

 

На щастя, привидка, яку ще по сумісності звали Ада, вже зрозуміла. І розпитувати вона не почала.  

 

До розмови приєднався водяник на ім’я Мокош. Він сів поряд із Лелею.  

– Ой, пам’ятаю, як ті дві русалки намагалися заманити парубка у річку. Які ж недолугі.  

– Так, русалки розумом не блищать. Але щоб на стільки, – мовила Ада.  

 

Леля хотіла спитати, що сталося, але вирішила не викривати себе, тому багатозначно промовчала. Та розмова і так зайшла туди, куди й хотіла дівчина. Істоти почали згадувати цю історію. Почав розповідь Мокош.  

– То була звичайнісінька холодна ніч. Русалкам, як завжди, стало нудно. А ви ж всі знаєте, як вони розважаються. Дівчата вийшли на берег. Їх хвилі омивали, а на якій віддзеркалював місяць. Трава хиталася від подихів вітру, і їх завжди мокре волосся приклеїлося на спини. Русалки вичікували жертву. І ось на горизонті з’явилося щось, схоже на човен. Вони почали діяти. Русалки працюють не дуже швидко. Для початку вони мають дізнатися жертву. Дві дівчини швидко допливли до судна. Тактика завжди залишалася одна: закохати у себе хлопця. Вони поставили свої руки на край байдака і почали співати. Їх звук був чарівний. Найкращі голоси, які могла б чути людина за своє життя. Пісні заворожували з першої ноти, та той чоловік у човні навіть не обернувся. Дівчата не розуміли, чому той не ведеться. І замість того, аби перевірити, що з парубком, вони продовжили виконувати свій план. Та нічого не вдавалося. Ні дотики, ні слова лестощів не допомагали. Дівчатам вже набридло намагатися його спокусити. Тож ті перейшли до фінальної стадії – втопити. Дівчата одним рухом перекинули байдак, і на них із висоти летіла статуя із каменю. Хтось залишив її тут на ніч, аби не вкрали, але, схоже, її чекала інша доля. Ті дівчата ще тиждень із синяками на лобі проходили. Та ще й всі наші над ними насміхалися. Годину чарувати камінь – це, звичайно, дуже розумно. Але знаєте, що потім їх змусили піднімати назад на поверхню? Бідні русалки. Можливо, трохи їх і шкода.  

– Тобі, Мокош, шкода. Та ти найсильніше сміявся тоді з тих нещасних. Хоча сам не краще. Нагадати твою сварку із лісовиком?  

– Та досить мені це кожен раз згадувати.  

– Ні, ти заслужив. Тож слухайте.

 

Ада зробила ковток пуншу і, посмакувавши його вдосталь, продовжила.  

– Сталося це минулого року. У селі було тихо. Наступила ніч. Цвіркуни перекликалися у високій траві. Мокош тоді ще жив у болоті. Цього року його осушили, і тому довелося перебиратися до річки. Те болото межувало із лісом. За високими комишами легко було сховатися. Тим паче на поверхні води було так багато ряски, що нікому й в голову не приходило купатися там. Та й Мокошу це було на руку, чи не так?  

– Так. Мені подобалося те місце. Особливо вночі, коли якісь сміливці забрідають у мої володіння і вже ніколи не йдуть звідти. Та й дерева там старі, похилені. Ніби ось-ось вирвуться із корінням та впадуть у болото.  

– Але ж тобі на місці не сиділося, – продовжила Ада. Одного холодного вечора, коли тільки голі сірі дерева відкидали темну тінь на землю, Мокош вийшов із болота, аби прогулятися й пошукати нових жертв, звичайно. Але не знайшов. Натомість зустрівся із лісником. Всі знають, що їх краще не злити.