Читати книгу - "Неочікуваний Хелловін, SillVall"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Так. Навіть я зі своїм досвідом до них не підходжу, – викрикнув песиголовець Лютогор. – Та ще й би обрав когось із молодих, то ще нічого страшного. Але ж вистачило сміливості із чугайстром посваритися. Вони хоч і веселі на перший погляд. Але якщо образиш щось із живого на їх території, велика ймовірність, що він тебе зарубає сокирою. Та й добре, що чугайстера Ладимира сюди не запросили. Адже й цей вид містичних створінь дуже любив на мавок полювати. Леля вибрала неправильний костюм.
Лютогор кивнув, дивлячись на вираз обличчя мавки. – Так, так. Ти правильно зрозуміла. Його всі наші бояться. Та й не даремно. Він контролює тварин.
– Бачиш цю руку?
Песиголовець протягнув її вперед. Та була пошматована ледь не до кісток.
– Це я пташкою із його лісу пообідав. Ледь втік звідти. Але ти, Леля, не переймайся. У мене ще буде достатньо сили, аби тебе вбити. Але не сьогодні, – усміхнувся він. Але переляканій дівчині було не до сміху. А ось Лютогор жарт дуже навіть розсмішив, і, закинувши ноги, притримуючись за живіт, він всівся на стілець поруч, і до розмови доєднався Сивар. Він вже встиг розбити вазу у той час, коли всі інші розмовляли. Молодому перевертню було дуже важко звикнути до такого становища. А особливо переборювати інстинкти тварини. Тим паче сьогодні місяць на небі був ідеально цілий. Тож така поведінка Сивару пробачалася.
Продовжив розповідь уже песиголовець. Тож дійшов Мокош до поляни, що знаходилася між лісом і болотом. Ніхто ніколи не задавався питанням, чия вона до тієї ночі. Мокош вийшов на полювання. Два парубки хотіли знайти місце сили. По селу ходили легенди, що якщо побачиш містичне створіння, то отримаєш здібності. Цей ліс був найбільш вірогідним місцем, де могла б жити нечисть. Парубки пішли шукати у кущі. А Мокош у нас чекати не любив, ось і почав діяти. Протягнув вже було свої чорні руки, аби затягнути парубків у болото, як перед ним з’явився чугайстер Ладимир. Таке ім’я дала йому інша нечисть, і те прижилося на довгі роки.
— Що ти робиш? — озлоблено вигукнув дід із сокирою!
— Полюю, — мовив Мокош тихо, аби не привертати уваги.
— На моїй території не маєш права чіпати цих людей.
— Це моя поляна. Йди зі своїми кроликами назад дивися! — вигукнув Мокош так гучно, що трава пригнулася до землі.
І це не могли не побачити молодики. Ті, як шалені, заверещали і кинулися геть. А ці двоє навіть не перестали сваритися.
— Все було не так, — перебив Мокош. — Ладимир мене сам провокував. Не дозволяв полювати на своїй же території. Ось ми трохи перешкребли палицю.
— І це ти називаєш трохи? Та ви побилися так, що летіло і гілля, і волосся. Пороздирали один одному обличчя, а потім щасливі розійшлися.
— Та він мене тією сокирою ледь не зарубав. Дійсно страшно стало, — почав виправдовуватися Мокош.
— Так і хто ж отримав поляну?
— Як хто? Привид Амадор.
Леля все життя думала, що все це казки. Ще з дитинства бабуся їм розповідала про надзвичайно чарівного привида Амадора. Він, як дух цього села, захищає його від зла. А ще він чесний та справедливий. Але, схоже, інша нечисть мала не таку думку.
— Та цей Амадор дістав. Він завжди все присвоює. Надзвичайно власний. Таке відчуття, що ми його раби, а не підлеглі.
— Стійте, ви так і не розповіли. Що потім сталося із парубками, ті, що втекли?
— Та вони бігли куди очі гляділи. Але, схоже, бачили вони не дуже добре, тому врізалися в дерево. Знайшли їх зранку і відвезли у лікарню.
— Серйозні травми?
— Та ні. Фізично вони тільки лоби позабивали. А свідомість від страху втратили. Але потім, коли їх питали, чого вони так злякалися, молодики розповіли про Мокоша з Ладимиром, місцеві сприйняли це за галюцинацію. І наступного тижня приїхали науковці з міста, щоб усе тут перевірити. Тиждень на дієті сиділи. Аби на очі їм не попастися. Так схуд, що кіски стирчали, — мовив Лютогор.
— Це і не дивно. У тебе ж людське тіло, — мовила Ада.
— А у тебе його взагалі немає. Тому помовчи.
— Та не сваріться ви, — мовив перевертень та став між ними.
— Ви історію нашій гості розповідайте. А не суперечки ведіть. А, і хто хоче погратися зі мною у “перегони”, — мовив той. — Хто перший пробіжить навколо дому!
— Я згоден, — гаркнув Лютогор, і ті разом помчали на вихід.
Мавка з привидом та водяником залишилися наодинці.
— Так а що із поляною? Її Амадор забрав? І що він там зробив?
— Та нічого, як завжди. Почав так збори наших влаштовувати. Свята там різні, ритуали. Навіть іноді весілля були. Десь із місяць не спав нормально через цей шум. Так набридло, що довелося йти миритися з Ладимиром. А я цього не хотів. Із таким сусідом життя немає. Як хтось провиниться, так відразу я винен. Це ще одна причина, чому я перебрався з того болота.
— Але ж воно пересохло, хіба ні?
— Не зовсім. Ті парубки, яких потім лікували від видінь, вирішили помститися нам і осушити болото. Техніку привезли. Я ледь встиг звідти втекти. Не люблю людей. Тільки проблеми створюють. Ніхто їх не чіпав. Так, я хотів їх втопити. Але не втопив же. А вони дім мій зруйнували, боягузи. Побачив би хоч одну людину - відразу б убив. Не димаючи.
— Мокоше, не будь таким радикальним. Всі ми знаємо, що тобі подобалася земна дівчина. І ти навіть топити її не захотів. Проти природи пішов.
— Не нагадуй. Це ще одна чорна пляма на моїй репутації водяника.
У цей момент прибіг Сивар. Втомлений і захеканий. Далі наступним у двері влетів і Лютогор.
— Не чесно. Ми так не допомлялися! Ти не мав права перетворюватися на вовка. Звісно, мої людські ноги так швидко не бігають.
— А це вже не правда. Правил не було. Тому я чесно виграв.
— Ну і нехай. Але зате у мене є гарне накачане тіло.
Сказав песиголовець і поплескав себе по животу.
— А ви дуже вчасно, — мовила Леля, і обидва парубки сіли за стіл.
На вулиці були сутінки. Здалеку доносився сміх дітей, що одягли на себе костюми вампірів і тепер вимагають цукерок у старих мешканців села. Бабусі і дідусі тільки знизують плечима і між цукерками чи життям обирають віддати дітям солодощі. А деякі навіть запрошували гостей поїсти з ними вечерю. Діти майже завжди погоджувалися. Цих людей вони бачили кожного дня біля магазину чи на ринку. Але вперше ці дорослі досвідчені люди розповідали їм історії, від яких маленькі люди тряслися від страху, і навіть по спинах дорослих пробігали мурахи. Та коштувало господарю сказати, що все це легенда, і усмішка дітей сягала вух.
— А ще історії будуть? — запитала Леля, не встигли всі навіть шматочка взяти.
— Хочеш ще сороміцькі історії Мокоша? Їх у нього цілий вагон! — мовила Ада і отримала підзатильник під водяника.
— Ні. Із мене досить. Давайте краще розповім моторошну історію із минулого Хелловіна про Амадора. А саме про першу мою зустріч із ним.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Неочікуваний Хелловін, SillVall», після закриття браузера.