Читати книгу - "Розмови за вікном, Мирослава Кривуца"

Знову дощить. Волога відчувається навіть крізь зачинене вікно. Вона торкається вус, повільно спускається по шиї, проводить долонею по спині та закручує хвоста. 

Дрібні краплі рясно вкривають прозоре скло, мов діаманти. У Єви чисті вікна. Так дивно. Фанні ніколи їх не мила. Навіть бувши при пам'яті, навіть коли була молода та сповнена сил. Вона не вважала це за потрібне. А крізь чисті вікна, виявляється, похмура осінь сприймається зовсім інакше.

Вітер здіймається, зриває з дерев останнє листя, розкидає його на охайні доріжки, щойно підметені двірником. Той свариться, стинає рукою і йде геть, прихопивши з собою мітлу. Листя сиплеться постійно, так само як і люди. 

А ворона мене все одно знайшла. І як те бісове створіння знає де шукати? Отакої. Понеділок і вона тутечки, сидить на підвіконні, горіха дзьобає, свариться. Можна сказати, що не люблю цих створінь, але дана особина вже стала рідною, навіть всупереч її огидному характеру. Вона залишає на підвіконні порожню шкарлупку й летить по своїх справах.

— До понеділка, вороно, — шепочу її крізь зачинене вікно, — вона сідає на сусідню з будинком вишню, озирається, видає огидне “Карррр” й летить далі. Куді? А біс її знає цю пройдисвітку. Завше десь вештається. Але головне, що завше повертається. 

— Чекатиму тебе, — кричу їй вслід, — до наступного понеділка.

Дощ вщухає та з під'їзду виходить маленький Андрійко з батьком. Вони сміються, радіють, що закінчився дощ і разом біжать по калюжах. Вони перші, кого я зустріла тут, у Єви. Вони люблячі. Сонце виходить з-за хмари та сліпить очі. Мружусь. Нестримно захотілось любові й тепла. Муркочу, стискаю світ до маленького підвіконня із чистим склом. 

Скоро прийде Єва, годуватиме мене смаколиками, грітиме змерзлі пальці на моєму животі й від цього стає так тепло, так затишно.

Кінець