Читати книгу - "Посуха"

труні. Рився в пам’яті, але на гадку спадали тільки газетні кліше. — Батька, — зрештою закінчив він. — У дитинстві ми дружили.

— Та я знаю, хто такий Люк Гедлер.

— Тепер, здається, всі знають.

— Ви тут досі живете, ні? — переступив фермер з ноги на ногу й уперше зупинив погляд прямо на Фокові.

— Ні. Давно вже не живу.

— Ясно. Але в мене таке відчуття, наче я вас десь бачив, — нахмурився фермер, силкуючись пригадати. — Гей, а ви не з тих нікчемних тележурналістів, ні?

— Ні. Я з поліції. З Мельбурна.

— Та невже? Вам, хлопці, давно пора почати розслідування проти уряду, який довів до такого, — кивнув чоловік на Люкове тіло, що лежало поряд з тілами його дружини й шестирічного сина. — Ми тут намагаємося нагодувати країну, сто років уже такої жахливої сухоти не було, а уряд зібрався скорочувати дотації. Як так подумати, цього сердешного покидька можна зрозуміти. Це ж бісо…

Він затнувся. Обвів поглядом церкву.

— Це ж просто ганьба, ось що це таке.

Фок не відповів, і вони двоє замислилися над некомпетентністю Канберри. Потенційних винуватців загибелі родини Гедлерів уже добряче пошмагали на сторінках газет.

— То ви приїхали розслідувати? — кивнув чоловік на труни.

— Ні. Просто як друг, — озвався Фок. — Не думаю я, що тут є що розслідувати.

Знав він, як і всі інші, тільки те, що почув у новинах. З новин картина здавалася ясною. Рушниця належала Люкові. Пізніше її знайшли біля його тіла: цівка була застромлена у те, що лишилося від його рота.

— Либонь, ваша правда, — мовив фермер. — Я просто подумав, якщо ви були друзями…

— Та я й не в тому підрозділі. Федеральна служба. Фінансовий моніторинг.

— Мені це ні про що не говорить, друже.

— Це означає, що я відстежую гроші. Якщо раптом сума з кількома нулями опиняється не там, де потрібно. Відмивання коштів, розтрата — отакі речі.

Чоловік щось відповів, але Фок не розчув. Його погляд перемістився з трун на жалобників у першому ряду, зарезервованому для рідних. Вони сидітимуть попереду друзів і сусідів, які, витріщаючись їм у потилиці, дякуватимуть Богові, що не потрапили на їхнє місце.

Минуло двадцять років, а Фок миттю впізнав Люкового батька. Джері Гедлер посірів з обличчя. Очі глибоко ввалилися. Він слухняно всівся на своє місце в першому ряду, одначе голову відвернув. Ігноруючи заплакану дружину, яка сиділа поряд, і три дерев’яні ящики, що прихистили рештки його сина, невістки й онука, він дивився прямо на Фока.

У глибині церкви з динаміків залунали перші музичні ноти. Починалася панахида. Джері легенько кивнув, і Фок мимовільно запхав руку в кишеню. Намацав листа, якого знайшов у себе на столі два дні тому. Сім слів, написаних незграбною рукою Джері Гедлера:

«Люк брехав. Ти брехав. Приїзди на похорон».

Фок відвів очі перший.

* * *

Важко було дивитися на світлини. Вони спалахували на екрані в центрі церкви, невблаганно змінюючи одна одну. Люк-футболіст, якому ще й десятьох не виповнилося, святкує перемогу; маленька Карен на поні перестрибує загорожу. Було щось гротескове у застиглих усмішках, і Фок знав, що не він один відводить очі.

Фото знову перемінилося — і Фок з подивом упізнав себе. На нього дивився розмитий відбиток його власного одинадцятирічного обличчя. Вони з Люком стояли пліч-о-пліч, до пояса голі, з розтуленими ротами, демонструючи на вудці маленьку рибку. Вони здавалися щасливими. Фок спробував пригадати, коли була зроблена ця світлина. І не зміг.

Слайди все прокручувалися. Ось на фото Люк, потім Карен — обоє нескінченно всміхаються, а далі знову Фок. Цього разу в нього стислося у грудях. А з тихенького мурмотіння, яке прокотилося в юрмі, він зрозумів, що не його одного вразила ця світлина.

Він, тільки молодший, стояв разом з Люком; обоє цибаті, прищаві. Вони знову всміхалися, але тут були не самі.

Люкова рука притискала за тоненьку підліткову талію дівчину з білявим янгольським волоссям. Фокова рука значно обережніше лежала на плечах іншої дівчини: карі очі, довгі чорні коси.

Фок не міг повірити, що це фото також опинилося на екрані. Він метнув погляд на Джері Гедлера, який дивився прямо вперед, зціпивши зуби. Відчув, як фермер поряд з ним переступив з ноги на ногу, навмисно на півкроку відсуваючись. Запізніло збагнув, подумав Фок.

Він примусив себе спрямувати погляд на світлину. На четвірку. На дівчину біля нього. Дивився їй прямо в очі, поки вони не зникли з екрана. Фок пам’ятав, коли була зроблена ця світлина. Якось по обіді, наприкінці довгого літа. Гарний був день. І це була одна з останніх світлин четвірки. За два місяці по тому кароока дівчина померла.

«Люк брехав. Ти брехав».

Фок цілу хвилину не відривав погляду від підлоги. А коли знову звів очі, слайди продовжували прокручуватися, і тепер з екрана натягнуто всміхалися Люк і Карен у день свого весілля. Фока також запрошували. Він спробував пригадати, якою відмовкою скористався, щоб не приїздити. Швидше за все, сказав, що працює.

Почали з’являтися перші світлини Біллі. Немовля з червоним личком, перволіток з густим волоссям. Уже тоді він був схожий на тата. Ось він стоїть у шортиках біля ялинки. Ось уся родина перебралася на монстрів, навколо широких усмішок на розмальованих обличчях лущиться фарба. Ось перестрибуємо кілька років — і трохи старша Карен притискає до грудей ще одне немовля.

Шарлотта. Щасливиця. Її ім’я не довелося викладати квітами. Немов щось відчувши, тринадцятимісячна Шарлотта в першому ряду захникала на колінах у бабусі. Однією рукою Барб Гедлер міцніше пригорнула її до грудей, заколисуючи в нервовому ритмі. Другою рукою притисла до обличчя серветку.

Фок не розумівся на немовлятах, тож гадки не мав, чи могла Шарлотта впізнати матір на екрані. А може, її обурив той факт, що її також включили в поминальні світлини, хоча вона дуже навіть жива. Доведеться звикати, подумав Фок. Вибору немає. Куди сховатися дитині, чия доля — зростати з ярликом «єдина заціліла».

Розтанули останні музичні акорди, й у ніяковій тиші на екрані промайнули фінальні фото. Хтось увімкнув світло, й рядами пролетіло загальне полегшення. Поки опасистий священик долав дві сходинки до аналоя, Фок знову втупився в жахливі труни. Думав про карооку дівчину і про брехню, вигадану й узгоджену двадцять років тому, коли у венах у нього вирував страх і підліткові гормони.

«Люк брехав. Ти брехав».

Чи не привела пряма дорога від того рішення просто до сьогоднішніх подій? Питання боліло, як синець.

Якась старша жінка з присутніх, відвівши погляд від екрана, зупинила очі на Фокові. Фок не