Читати книгу - "Посуха"

був з нею знайомий, але вона з увічливості автоматично кивнула, впізнавши його. Фок відвів очі. Коли ж знову подивився в тому напрямку, жінка й досі дивилася. Зненацька брови її нахмурилися, й вона обернулася до своєї літньої сусідки. Фокові не треба було читати по губах, щоб здогадатися, про що вони шепочуться.

«Малий Фок повернувся».

Сусідка на мить метнула погляд на його обличчя, але одразу ж відвела. Легеньким кивком вона підтвердила приятельчині підозри. Нахилившись до своєї сусідки з іншого боку, вона щось їй шепнула. Фок відчув у грудях неприємну важкість. Глянув на годинник. Ще сімнадцять годин. А потім він поїде геть. Знову. Слава Богу.

Розділ другий

— Аароне Фок, навіть не думай тікати.

Фок стояв біля машини, переборюючи бажання сісти в неї і поїхати геть. Більшість присутніх на похороні вже попленталася на поминки. Обернувшись на голос, Фок несамохіть усміхнувся.

— Гретчен, — вигукнув він до жінки, яка вже обійняла його, притиснувшись чолом йому до плеча. Він поклав підборіддя їй на біляву голову, й отак вони довгу хвилину стояли, розкачуючись.

— О Господи, яка я рада тебе бачити, — промовила жінка йому в сорочку, і голос її прозвучав приглушено.

— Як ти? — запитав Фок, коли вона врешті відсунулася. Знизавши плечима, Гретчен Шонер скинула дешеві сонячні окуляри, відкриваючи почервонілі очі.

— Та не дуже. Навіть погано, як по правді. А ти?

— Так само.

— Ти зовсім не змінився, — вичавила вона тремтливу усмішку. — Все такий самий альбінос, я бачу.

— Ти теж не надто змінилася.

Вона коротко пирхнула, але її усмішка стала впевненішою.

— За двадцять років? Та годі тобі.

Але Фок не намагався їй полестити. І досі легко було впізнати Гретчен зі світлини четвірки, яку показували під час відправи.

Талія, за яку її обіймав Люк, трохи поширшала, білявий янгольський відтінок волосся нині, певно, мав хімічне походження, але і блакитні очі, і високі вилиці безпомильно належали Гретчен. Строгі брюки і блузка, які вона вдягнула на похорон, були трохи затісні, й вона в цьому вбранні почувалася скуто. Цікаво, подумав Фок: вона їх позичила чи просто рідко вдягає?

Гретчен так само пильно роздивлялася його, й коли їхні очі зустрілися, вона розсміялася. Й одразу видалася легковажнішою і молодшою.

— Ходімо, — стиснула вона його за руку. Пальці у неї були прохолодні. — Поминки у клубі. Відмучимося разом.

Вони вийшли на дорогу, і Гретчен гукнула до хлопчика, який тицяв у щось дрючком. Звівши погляд, він неохоче покинув свою забаву. Гретчен простягнула руку, але малий похитав головою і подибав попереду, вимахуючи дрючком, як мечем.

— Мій синок Лакі, — пояснила Гретчен, скоса поглядаючи на Фока.

— Ясно. Авжеж, — озвався Фок, не одразу пригадавши, що дівчина, з якою він колись дружив, давно стала матір’ю. — Я чув, що ти народила дитину.

— Від кого чув? Від Люка?

— Напевно, — мовив Фок. — Але це було давно, певна річ. Скільки йому?

— Всього п’ять рочків, але він уже пнеться в лідери.

Вони спостерігали, як Лакі імпровізованим мечем відбивається від невидимих нападників. У нього були широко посаджені очі й землистого кольору кучері, але в гострих хлопчикових рисах Фок зовсім не бачив схожості з Гретчен. Він спробував пригадати, чи Люк не розповідав, з ким вона зустрічається і хто батько хлопчика. Здається, не розповідав. Хотілося вірити, що таке Фок запам’ятав би. Він зиркнув на ліву руку Гретчен. Обручки не було, але в наші дні це ще нічого не означає.

— Ну і як тобі сімейне життя? — нарешті поцікавився він, закидаючи вудку.

— Нормально. Лакі, щоправда, ще той бешкетник, — відповіла Гретчен неголосно. — Ми з ним самі. І він гарний хлопчик. Ми добре ладнаємо. Принаймні поки що.

— Твої батьки ще мають ферму?

— Слава Богу, ні, — похитала вона головою. — Вийшли на пенсію і продали її років вісім тому. Переїхали в Сідней і купили крихітну квартирку за три квартали від моєї сестри та їх дітей. Кажуть, їм подобається, — знизала вона плечима. — Міське життя. Тато, схоже, захопився пілатесом.

Фок не втримав посмішки, уявивши, як прямолінійний містер Шонер виконує дихальні вправи, концентруючись на своїх м’язах.

— А тобі не хотілося з ними? — запитав Фок.

— Покинути оце все? — безрадісно розсміялася вона, вказуючи на пересохлі дерева вздовж дороги. — Ні. Надто довго я тут живу, це місце у мене у крові. Сам знаєш, як воно, — почала вона, але, не закінчивши думку, відвела очі. — Або не знаєш. Вибач.

Фок відмахнувся.

— Чим ти тепер займаєшся?

— Фермерством, звісно. Принаймні намагаюся. Кілька років тому купила ферму Келлермана. Вівці.

— Справді? — вражено перепитав він. Про цю ферму багато хто мріяв. Принаймні у Фоковому дитинстві.

— А ти? — запитала Гретчен. — Чула, служив у поліції?

— Ага. Служив. У федеральній службі. Й досі служу.

Якийсь час ішли мовчки. На деревах так само несамовито, як і в дитинстві, цвірінькали пташки. Попереду виднілися групки жалібників, нагадуючи плями на закуреній дорозі.

— А як тут узагалі справи? — запитав Фок.

— Жахливо.

Це слово прозвучало як фінальна крапка. Нервовим жестом колишнього курця Гретчен пальцем постукала по губах.

— Сам знаєш, і раніше було не дуже. Усі переживають і через дотації, і через посуху. Аж тут трапляється ця історія з Люком і його родиною — і все стає ще гірше. Ще гірше. Просто відчутно. Ми всі як зомбі. Не знаємо, що робити і що казати. Стежимо одне за одним. Намагаємося вирахувати, хто зламається наступним.

— Господи.

— Ага. Можеш уявити.

— Ви з Люком і далі дружили? — поцікавився Фок.

Гретчен завагалася. Стиснула губи в тонку, майже невидиму лінію.

— Ні. Вже багато років. Не так, як тоді, вчотирьох.

Фок пригадав світлину. Люк, Гретчен. Він сам. І Еллі Дікон з її довгим чорним волоссям. Вони були нерозлийвода. Так буває тільки в підлітковому віці, коли бачиш у друзях споріднені душі й віриш, що ця дружба триватиме вічно.

«Люк брехав. Ти брехав».

— А ви підтримували зв’язок, правда ж? — запитала Гретчен.

— Нерегулярно, — озвався Фок: бодай у цьому не довелося брехати. — Коли він приїздив у Мельбурн, іноді випивали разом по пиву… — Фок помовчав. — Але я його вже кілька років не бачив. Знаєш, як воно: постійно справи, справи. У нього родина, у мене робота.

— Та все гаразд, не вибачайся. Ми всі почуваємося винними.

У клубі вирувало. Фок зупинився на сходах, і Гретчен потягнула його за руку.

— Ходімо, все буде гаразд. Ніхто тебе вже й не пам’ятає.

— Та ще чимало хто пам’ятає. Особливо після тих фото на похороні.

— Ну так, розумію, — скривилася Гретчен. — Я теж була приголомшена. Але,