Читати книгу - "Мої філологічні студії, Еліза Донцова"

Читати літературу мені було надзвичайно важко в тих обсягах, які давалися на філологічному факультеті, тому, дізнавшись про те, що в одному з топових вишів є суто мовознавча спеціальність та одна з небагатьох на всю Україну кафедр із фахівцями з когнітивної лінгвістики (складової когнітивістики, якою я просто марила в ті роки), я вирішила, що мій час настав.

Хоча до того я була абсолютно впевнена, що буду вступати до Католицького Університету, але, напевно, Бог і випадково знайдена наукова конференція в Києві направили мене в інший бік. А познайомившись за нагоди з керівником магістерської програми, ще й автором обожнюваного мною з першого курсу підручника з мовознавства (і, матінко рідна, божественного словника!), я з посиленим ентузіазмом взялася за підготовку. Ситуація одразу пішла в досить кумедне русло. Я з тих людей, ну знаєте, що «вчили у школі німецьку». А ще на бакалавраті теж. І отут виходила тро-ошечки незручна ситуація, бо здавати вступний екзамен до обраного вишу можна було лише англійською.

Тут треба додати, що ситуація не була зовсім безвихідною, оскільки англійською мовою я цікавилася і так чи інакше трохи її розуміла й навіть могла непогано читати. Прості тексти. А от писати — майже ні. Хто ж пише ручкою в час технологій, коли все робиться клавіатурою і з перекладачем? Правильно, учні та студенти, що вивчають англійську в школі або в інших навчальних закладах. Я в ролі обох не була ніколи, хоч і намагалася час від часу робити хоч щось для підкорення англійської. Набігами.

Мати моєї хрещеної вже була на пенсії, але як впливова викладачка, яка готувала людей до переїзду в Німеччину, вона мала чималі зв'язки серед викладачів інших мов. І уявіть собі, жоден викладач чи репетитор не погодився готувати мене до іспиту. Бо, зачувши назву закладу і те, що абітурієнтка жодного уроку англійської в житті не мала, відмовлялися одразу. І жодні розмови про те, що база таки в мене є, не рятували. Ніхто не хотів «брати на себе таку велику відповідальність». Я відчувала себе посеред якогось дивного фарсу, ловлячи себе то на сумнівах (а раптом я й справді англійську не знаю зовсім?), то на сміху з абсурдності ситуації.

Врешті, не пам’ятаю як, але знайшли ми, здається, в інтернеті невеличку школу англійської, де один із викладачів погодився взятися за мій випадок. Тато з братами виділили гроші й направили мене гризти той граніт. Нагадавши ще раз, що платити за контракт в університеті ніхто не буде.

Врешті, ми проскакали по сторінках підручника А1 рівня, наче зайці, за якими женеться стадо вовків, бо більшість слів я вже знала, а граматику могла зрозуміти на відомих мені прикладах із пам’яті. А потім гризли чисто граматичні вправи у спробах долізти хоч трохи ближче до заявленого на екзамені рівня В1. Забігаючи наперед, наступні два роки я не знала, радіти чи ридати, бо вилізла ця епопея мені боком.

Прийшла пора екзаменів. Мене трясло страшенно. Підручник зі старослов’янської мови був зачитаний до темних ятей перед очима, але в голові нічого з того триматися не хотіло. Паніка все більше навіювала думку, що весь успіх у ситуації тримається на молитвах. І знаєте, можливо, вони й допомогли. Бо конкретно того року і тільки на тій спеціальності був страшний недобір. І, як тільки ми всілися, до аудиторії зайшов невисокий сивий викладач, чия усмішка підкорила моє серце одразу. Він поглянув на нас, закрив за собою двері, став за кафедру і пожартував:

— О, ну бачу тут вас 12, місць теж, тож вважайте, що на бюджет ви всі вже пройшли.

Я дивилася на нього очманілим оленем, якому Санта особисто повідомив про працевлаштування на Різдво. Невже й правда? А про те, що це Різдво на мене чекає щодня і я ще встигну очманіти від кількості роботи на гранітних кар’єрах науки, я в той момент не думала.

І написала я той екзамен, на мій подив, досить непогано. Про щастя мене й родини, коли я все-таки отримала лист із Гоґвортсу, скажу лише те, що це був день, коли збулася мрія мого суворого батька. Але нервував він, здається, більше за мене.

І, як ви зрозуміли, далі на мене чекав зовсім непростий етап у житті. Але так чи інакше, менш ніж через місяць я приїхала заселятися у гуртожиток. Був він за містом, у курортному містечку під назвою Ворзель. І жили тут магістри, аспіранти та всякий люд, якому теж здавали вільні кімнати. Солянка була ще та. Але теплішого місця, де жило б стільки один одному чужих людей, я не зустрічала. Проте їхати до міста електричкою було пів години, тож жили тут лише приїжджі або ті, хто не міг дозволити собі зняти квартиру в Києві навіть на пару з кимось. Я й досі жартую, що якщо ви до 5 курсу не визначитеся у своєму житті, то університет відправить вас жити на курорт, подумати на лоні природи й пізнати філософію життя. Тобто в стару будівлю санаторію, з якої той гуртожиток і зробили. Будівлю, яка вижила, скажу вам я, бо інша частина комплексу з того ж санаторію знаходилася на шляху зі станції й дарувала незабутні відчуття занурення у гру «Сталкер». А порівняна близькість до Чорнобиля й купа інших закинутих будівель у місті лише додавали атмосфери. Але курорт! Так навіть на в’їзді було написано!

Про жителів цього місця можна написати окрему книгу і не одну. І почати варто з завідувача гуртожитком і вахтерок на вході. Це були настільки привітні люди, що їх перебування там дуже піднімало настрій. Тебе могли радо зустріти навіть о другій ночі. Звісно, якщо ти знайдеш, як дістатися до гуртожитку о цій порі, бо транспорт сюди переставав ходити після одинадцятої. А щодо тих, хто, як і я, проживав у кімнатах цього триповерхового рекреаційного дива, то вони були різними. І сьогодні ти міг побачити на кухні кількох аспірантів, що обговорюють свої наукові роботи й якісь наукові теорії, допиваючи другу пляшку вина, а завтра прокинутися від голосного тупоту в коридорі, криків і спроб вломитися в твої двері — чи то з перепою, чи то з неправильного розрахунку відстані до своєї кімнати. Але останнє, на моїй пам’яті, траплялося лише двічі за всі два роки, тож інший час жили ми переважно мирно.