Читати книгу - "Мої філологічні студії, Еліза Донцова"

А поселили нас утрьох в одній кімнаті. Нас — це мене, мою одногрупницю і дівчину з літературної групи. Всі троє — першокурсниці-магістри, всі приїжджі, себто до того вчилися в геть інших університетах, звідси подалі. Жили ми душа в душу, хоча сусідство з тарганами додавало цій дружбі перчинки й відчуття участі у шоу з виживання. Зате наш балкон виходив на ліс на задньому подвір’ї з величезними соснами й запахом хвої після дощу.

Провели ми у кімнаті 328 майже рік. Хлопцям вхід до нас був заборонений за настановою моїх сусідок, що було майже непорушним правилом до моменту, коли винороб із кімнати за рогом заробив їхню повну довіру. І про нього — окрема історія.

Познайомилися ми в день вечірки-знайомства для першокурсників. Я йшла до душу, який був один на всю будівлю для дівчат і один, по сусідству, для хлопців. І майже вже біля дверей цієї цитаделі чистоти зустріла незнайомого хлопця, що пропонував спробувати вино з пелюсток троянд. Від формулювання я, людина з філологічно-поетичним бекграундом, просто зависла на пару хвилин, доки допетрала, що в мене вдома це майже щодня п’ють. На відмову хлопець не розгубився й запропонував пригостити домашнім персиковим соком. Удар був нижче поясу — персики я любила найбільше, а домашній сік із них не пила ніколи. І з того вечора цей дивак став одним із моїх найближчих університетських друзів. Ніякої романтики, попри всі підозри сусідок, там не було, але ми годинами із завзяттям поціновувачів могли обговорювати виноробство, яким, як і він, займалися мої батьки. А подруг моїх, думаю, він підкорив своїм дружнім характером, який у народі би назвали «душа компанії». Ну й парою смаколиків, напевно. Досі згадую апельсини, які він кидав їм у руки з порогу, бо ж заходити — зась!

Але боротьба з тарганами і філософські роздуми на тему, скільки людей насправді входить до інтелігентної сім’ї поліаморних сусідів-тусовщиків, були не найвеселішим у цьому періоді життя. Не буду розповідати вам про пошуки роботи, бо це була окрема епопея, але, як я вже згадувала, гризти граніт у промислових масштабах і тягати воза з книгами, як олень у Різдвяну ніч з пропелером у відомому місці, тепер доводилося щодня. Ну добре, прибрехала, не було ніякого воза, бо більшість книг були оцифровані й поміщалися в телефоні. Але відчуття було, наче мене таки перетворили на оленя і засунули до Гоґвортсу на курс десь третій без підготовки. Радувало лише те, що не лише мене. Подібне відчуття, за моїми спостереженнями, часто переживали студенти, які приходили туди з інших вишів.

Ми дуже швидко дізналися, що вступити сюди було найменшою з наших проблем і лише початком захопливого квесту. А от як дожити до випуску, не втративши бюджетне місце і не вилетівши за двері — питання складніше і дуже актуальне. Про стипендію можна було навіть і не мріяти. Її по праву отримували найкращі студенти групи, які могли на рівних обговорювати з викладачами теми, осягнути глибини яких не всі були спроможні. Я з моєю вродженою неуважністю і нестійкою пам’яттю до них навряд чи змогла б увійти за будь-яких умов. А вилетіти шансів мала статистично більше, ніж у попередньому університеті, бо тут сесій на рік було три, як і три семестри відповідно.

Університет був відомий відсутністю корупції й неможливістю «домовитися» з викладачами ніяк, окрім вчасної демонстрації реальних знань. І це, до речі, була одна з причин моєї любові до цього місця. Але за оцінку нижче трійки ти автоматично переходив на контракт, і повернутися назад було майже неможливо. Тож це був той етап життя, коли я, яка щиро пишалася відсутністю трійок за екзамени в моєму житті, раптом почала на трійки молитися. І не останню роль у цьому відігравала саме англійська.

Ви ж пам’ятаєте мої слова про те, що занурення у вивчення англійської вилізло мені боком? О, так, я й не підозрювала, яку яму я собі рию на майбутнє. Врешті, я дійсно досить добре здала англійську. Настільки, що опинилася у групі, де більшість уже вільно нею розмовляли. А от такі, як я, хто не мав глибоких знань або ж не вчив англійську мову у школі чи на бакалавраті, опинилися у слабшій групі. Ну то й що? — спитаєте ви. А те, що в магістратурі ми вже не вивчали окремо англійську і, по суті, просто опановували риторику й академічне письмо, але повністю іноземною мовою.

Викладачка дивилася на мене, як на дивного звіра, невідомого науці, який до того ж не підходить під жодну відому їй класифікацію. Тому що говорити, хоч і трохи ламано, я могла, розуміти — більш-менш розуміла, а от писати чи хоч якось орієнтуватися в граматичних структурах, якими ми вже мали оперувати, — ні. І я чесно вдячна їй за терпіння і трійки в кінці триместрів. Бо підручники наші були написані й справді на рівні вищому за середній, і, враховуючи академічну спрямованість, я не впевнена, що змогла б зрозуміти їх добре навіть зараз, хоча англійською тепер спілкуюся щодня і досить вільно.

Про подальше навчання можу сказати, що витримала його я лише чудом, молитвами наукового керівника (свята людина) та моїх батьків, бо отриманий у спадок розлад дефіциту уваги з гіперактивністю, виявлений значно пізніше, створив чимало проблем під час навчання. Ніяка база класичної філології не могла підготувати мене до глибин сучасних наукових теорій. Чого лише варта була істерика наприкінці першого року через нерозуміння підручника Вихованця! Спинили її подруги, нагадавши, що його взагалі мало хто здатен зрозуміти. І в той момент я була щиро вдячна долі за те, що на четвертому курсі бакалаврату до нас прийшла викладачка, яка вважалася світилом синтаксичної науки. Під час її лекцій я іноді просто виходила подихати повітрям — мозок через кількість наукових термінів у й так малозрозумілому синтаксисі вмикав режим мавпочки з тарілками й відмовлявся сприймати нові обсяги інформації. Але без тих лекцій я би просто не впоралася з шоком пізніше, на тій магістерській програмі. Та й не тільки, бо статті її авторства вважалися мало не Святим Ґраалем серед студентів — їх можна було зрозуміти з першого разу, не продираючись через десяток складних термінів за речення. В інших випадках абсолютною нормою було розуміти всі слова в тексті, але перечитувати разів п’ять, щоб почати ловити хоч якийсь сенс у їхніх сполученнях.