Читати книгу - "Порше. Колесо фортуни, Katerina Школіна "

Порше це вже набридло. Вона закотила очі, зітхнула і випуталась із обійм рудої, яка вчепилася наче кліщ, боячись впасти на лід.

- Ну і що за зла мордашка? - хмикнув насміхаючись хлопець. 

І тільки-но він хотів зробити крок як Порше нагнула корпус вперед, опираючись на ліву ногу, зробила замах правою і, зігнувши її в коліні, вперлася ковзаном в середину грудини хлопця. Прямісінько туди, де мало знаходитись серце. 

Від несподіванки хлопець подався назад, змахнув руками і, не втримавши рівновагу, впав на спину.

Порше прибрала ногу і, щоб втримати рівновагу, завела її трохи назад на льоду. А потім вирівняла корпус. І знову стала в розслаблену позу.

Під'їхала до лежачого і трошки нагнувшись знову поклала йому ковзан на груди, трохи надавивши, але так, щоб не поранити і не порвати навіть одежу.

- Коли, як ти виразився, в мене “зла мордашка”, то краще мені про це не говорити. І триматися подалі. - Порше їдко усміхнулась. -  Бо цей ковзан міг опинитися не на рівні серця, а на рівні твого довгого носа чи вуха. А леза гострі, бо часто точаться льодом. Ненароком зробили б з тебе Ван Гога. І я зараз не про його художні здібності.

Порше кинула ошалілого хлопця і під'їхала до рудої, кинувши через плече:

- Подрузі подзвониш пізніше. Потім розбиратесь у ваших відносинах на тверезу голову. Емоції не кращий радник.

- Та ти взагалі колись гальмуєш!? - зачудовано запитала руда.

- А хто казав, що в мене є гальма? - усміхнулась у відповідь Порше.

- Кажуть з ким поведешся… - промовила дівчина. - Так що я тепер твоя найліпша подруга. Хочу бути як ти.

- Розучитися гальмувати? - розсміялася Порше.

- Непередбачуваності.  - замислилась руда. - А гальмувати все ж таки треба. Але заради дружби нехай трохи заїдає...

Навколо все ще шуміли люди. Дівчата під'їжджали до бортика, щоб вийти на тверду землю і позбавитись ковзанів.

- Як тебе хоч звати, недолуга? - з ледь помітною усмішкою поцікавилась Порше.

- Анна… Аня, - широко усміхнулась руда.

- Аня, значить.

- А ти? - запитала у відповідь руда.

- Порше, - коротко відповіла дівчина, але руда не почула через шум натовпу у переодягальні.

- Поршень? Який ще поршень? - нахмурилась Аня і нахилила в німому запитанні голову.

- Порше, балда, - закотила очі дівчина. - Так над моїм іменем ще не знущалися…

- Porsche, як авто?  - ікнула руда. - Чому Порше?

- О. Мене назвала так мама. - здвигнула плечима. -  Не бачу в цьому нічого дивного..

- Ну дійсно не дивно.  Тоді чому саме Порше. - фиркнула Аня. - Чому тоді не Ауді або Хонда, наприклад. 

Порше лиш усміхнулась. І поклавши руку на голову нової подруги, привела в безлад її волосся, від чого та смішно скривилась.

- Просто моя мати у 18 років змогла заробити на свій перший автомобіль - Рorsche.  Емоції, за її словами, були невимовні.  Коли вона тримала новонароджену мене на руках, то відчула начебто те ж саме.  Тому я Порше. - дівчина сховала посмішку. - До речі, цей автомобіль досі стоїть на нашій підземній парковці.  Іноді мені здається, що мама вигулює його частіше, ніж зустрічається зі мною.

- Не пощастило тобі… - зітхнула Аня. Нарешті їй вдалося стягнути з себе ці ковзани, які наче намертво були зав'язані і вдіті на її ногах.

Порше вже давно стояла поруч, тримаючи в руках вже не потрібну пару своїх ковзанів.

-  До чого ці слова.  Я зовсім так не вважаю.  У мене чудове ім'я. Такого точно не зустрінеш ні у кого. - здвигнула плечима вона.

- Ну, а як називати тебе ласкаво. - розвела руками руда. - Майже кожен має скорочене ім'я для вузького кола. 

- Якого ще вузького кола, - нахмурилась Порше.

- Для близьких та друзів. Так, як називають тебе тільки вони. 

- Хм.  Не стикалась з цим. - звела брову дівчина. - Що ж, якщо це так необхідно, нехай моє повне ім'я буде Порше, ну а ти можеш називати мене просто Порш. Хоча не думаю, що від цього щось зміниться, - вона заливисто засміялася. - Але я от знаю як називатиму скорочено тебе… - дивилася сміхом.

-  Ну так зрозуміло, - хмикнула у відповідь дівчина. - у мого імені є скорочене Аня.

- Ну не знаю. Як на мене твоє скорочене має бути Руда, - вже потерпала від сміху Порше.

Аня кинула в неї свою шапку.

- Так і знала, що вигадаєш якусь заліпуху, залізяка заіржавіла, - вона показала язика.

- Ах ти…. - кинула в руду її же шапкою Порше.

І вони вибігли з Палацу Спорту надвір, кидаючись сніжками.

Кінець