Читати книгу - "Засвідчення"

class="p">Антрополога знайшов її чоловік, постукавши у двері чорного ходу його клініки.

Біолога знайшли у заростях на дільниці за кілька кварталів од її будинку: вона стояла, втупившись у поруйнований цегляний мур.

Точнісінько як і в членів попередньої експедиції, у них не лишилося жодних спогадів про шлях, який вони були знайшли, перетнувши невидиму межу Нуль-зони. Жодна з них не пам’ятала, як оминула блокади, паркани та інші перешкоди, що їх порозставляли навколо межі військові. Жодна з них не знала, що сталося з четвертою учасницею експедиції — психологом, яка, до речі, була директоркою Південного Округу і відмела всі заперечення, щоб вести цю справу інкогніто.

Ні в кого, напевно, не було забагато спогадів узагалі про будь-що.

У кафетерії, снідаючи вранці, Керманич дивився у широчезне — на всю стіну — вікно, яке виходило на внутрішній дворик, де безліч кам’яних столиків, а потім — на людей у черзі, що човгали ногами — замало все ж таки як на таку велику будівлю, — і спитав у Ґрейс:

— А чому ніхто не радіє поверненню експедиції?

Вона обдарувала його довгим зверхнім поглядом, от начебто він був особливо тугодумним учнем у спеціалізованому класі для розумово відсталих.

— А чому — як на вашу думку, Керманичу?

Вона вже встигла надати його імені іронічного забарвлення, тож він почувався немов грузило на одній з дідівських вудок, яким на роду написано загрузати в мулі на дні десятків ставків.

— Ми вже все це пройшли з минулою експедицією. Вони витримали дев’ять місяців допитів, а ми й досі нічого від них не дізналися. І весь цей час вони вмирали. Як би ви почувалися на їхньому місці?

Тривалі місяці дезорієнтації, а потім — смерть від особливо злоякісної форми раку.

Він поволі кивнув у відповідь. Звісно, вона мала слушність. І його батька забрав рак. Керманич і не думав про те, як це може вплинути на штат. Для нього все це було абстракцією: просто слова у звіті, читанні, коли літак іде на приземлення.

Тут, у кафетерії, килим набув темно-зеленого кольору, контрастуючи з візерунком стилізованих стріл, намальованих на світло-зеленому тлі; усі стрілки спрямовані на внутрішній дворик.

— Чому тут не ввімкнуть більше світла? — спитав він. — Куди йде решта світла?

Але Ґрейс цієї ж миті перестала відповідати на його запитання.

Коли одна з трьох жінок, біолог, трохи повернула голову, дивлячись в скло, от ніби здатна була його побачити, Керманич відвів довгий погляд, начебто із запізнілим зніченням. Звісно, його дослідження було безособовим, професійним, але вони, мабуть, не відчували цього, навіть коли й здогадувалися, що їх спостерігають.

Йому не сказали, що він витрачатиме свій перший день на допитування дезорієнтованих поверненців із Нуль-зони, але, попри все, у Центрі мали це знати, коли запропонували йому цю посаду. Членів експедиції зібрали майже шість тижнів тому, далі вони мали пройти з місяць тестів на північній ділянці, аж доки їх і вирядять до Південного Округу. Точно так, як спочатку його вирядили до Центру, щоб два тижні він там терпів інструктаж, а ще ж і прогалини — цілі дні, які канули в Лету, з яких нічого не запам’яталося, от ніби тоді нічого й не відбувалося, от ніби так і має бути. Потім усе полетіло вперед, і в нього склалося враження якоїсь невідкладності.

Усе це виринало з-поміж деталей, що викликали своєрідне безплідне каяття, яке наринуло на нього, ледь він прибув сюди. Голос, його найперший контакт у верхніх ешелонах, натякав, що цей початковий інструктаж — надто легка служба, враховуючи останнє місце роботи Керманича. Південний Округ перетворився на закапелок, агенцію на замуленому дні, на варті приспаних таємниць, які нікого вже й не турбують, бо головне в світі інше — загроза тероризму й екологічна криза. Голос у свій суворий наказовий спосіб назвав його місію «початковою», як пристосування до «акліматизації, адаптації, аналізу, а потім копання вглиб», що в останні дні для нього не було буденним інструктажем.

Свою кар’єру, з усіма її підйомами й спадами, Керманич був розпочав як польовий оперативник: спостереження за місцевими терористичними осередками. Потім він удався до синтезу й організаційного аналізу — два десятки чи й більше випадків, банальних у своїй подібності, про які йому заборонили говорити. Скелети в шафах, невидимі для публіки: таємна історія нічого. Але дедалі більше він перетворювався на направника, переважно тому, що міг незрівнянно краще розв’язувати чужі проблеми, аніж свої власні. У свої тридцять вісім він став відомим — нібито лише завдяки цьому. Це означало, що не треба длятися там так довго, хоча саме тепер він цього й хотів: прозирнути щось наскрізь. Проблема полягала в тому, що нікому з колег не подобаються направники — «Агей, дозвольте я вам покажу, де й що тут не так!» — особливо якщо ті вважають, що самому цьому направникові треба дещо в себе самого у голові полагодити.

Це завжди добре починалося, хоча й не завжди добре кінчалося.

Голос також не зволив згадати про те, що Нуль-зона лежить за межами, і її досі, за тридцять років, здається, так і не збагнули. Ні, він видобув ці факти лише під час перегляду відеоматеріалів і непотрібного повтору ознайомчого відео.

А ще ж він не знав, що заступниця директора так-то дуже його зненавидить, коли він прийде на заміну відсутній директорці. Хоча він мав би про це здогадатися: як свідчить інформація, записана в її особовій справі, вона зросла у самих низах середнього класу, спочатку пішла до муніципальної школи, і, домагаючись нинішньої посади, попрацювала тяжче, аніж будь-хто. Тимчасом як Керманич явився під пошепти, нібито він — нащадок невидимої династії, що, природно, викликало обурення. Не було жодного заперечення цього факту, навіть якщо зблизька ця династія більше нагадувала переносну франшизу.

— Вони готові. Ходімте зі мною.

Ґрейс, знову об’явившись, віддала йому цей наказ із порога.

Було, він знав, кілька способів зламати опір колег або їхню волю. Мабуть, таки доведеться випробувати всіх.

Керманич підняв дві з трьох особових справ, які лежали на столі, та, невідривно дивлячись на біолога, роздер їх навпіл і викинув до сміттєвого кошика.

Ззаду почувся якийсь притамований звук.

Тепер він обернувся — глянути просто в обличчя, зустріти безсловесний гнів заступниці директора. Але натомість побачив у її очах ще й нашорошеність. Добре.

— Чому ви досі зберігаєте паперові справи, Ґрейс? — спитав він, ступивши крок уперед.

— На цьому наполягала директорка. Ви зробили це навмисно?

Він проігнорував її запитання.

— Ґрейс, чому жодна з вас не може спокійно