Читати книгу - "Хроніки Загрії: Туманний світ, Влад Вірт"

Швидкий огляд тіла показав — працював професіонал. Йому знадобився всього один постріл, аби поставити крапку в нічній епопеї. Правильно було б поховати старшого товариша, все-таки він мені життя врятував, от тільки необхідного інструменту із собою не було. Прикривши тіло зламаними гілками кущів, що росли поблизу, і тим самим, хоч якось заспокоївши свою совість, вирішив вибиратися з лісу. Бажано знайти якесь глухе село, якомога далі від нашого містечка і відсидітися, поки все не вщухне. Як я зрозумів, цілеспрямовано вбивати мене не збиралися, але краще не спокушати долю і добровільно не лізти на амбразуру, нагадуючи про своє існування.

Кажуть, дурням щастить, ось і я не став винятком, за шість годин впевненого руху на північ, де мала б бути обласна траса на моєму шляху зустрілося крихітне поселення, будинків на п’ятдесят не більше.

Прийняли не сказати, що з розпростертими обіймами, але побачивши жалюгідний стан, у якому я перебував, особливо рану, що кровоточила через пов’язку, у допомозі не відмовили, швидко обмили, наново перев’язали рану,  нагодували ще й літню кухню виділили для проживання, в одному з дворів селища.

Натомість після одужання, довелося стати кимось на зразок тимурівця для місцевих пенсіонерів. Там паркан підлатати, десь яму вирити, дров на зиму наколоти або город скопати. Загалом, скуштував сільського життя я на повну. 

Повернутися зважився тільки через декілька місяців. Зі старих газет і кримінальної хроніки дізнався, що того дня ліквідували самого Гудвіна і всіх його шісток, які хоч щось вирішували. Прості «бики» їм були не цікаві, тож вижив я і ще кілька щасливчиків, які в цей день, займалися своїми справами.

Поглянув я на всю цю злодійську романтику, продав квартиру, що дісталася в спадок від тітки та звалив до столиці. А там навіть зміг вступити до юридичного. Дуже допомогла корочка майстра спорту і старі зв’язки нашого тренера. Тож тепер «за навішування люлей» мені говорили спасибі, звісно, якщо це робилося в рамках міжвишівських змагань.

П’ять років пролетіли непомітно, а за ними настав випуск, пошук роботи й усвідомлення, що без зв’язків або імені ти нікому не потрібен. Зв’язків у мене не було, тому й вирішив піти іншим шляхом. Вплутався в новий блудняк, ставши на захист сірих та убогих, які всі свої гроші вклали в чергову новобудову, яких на той час було чимало.

Котлован там вирили знатний, навіть почали фундамент заливати, а потім усе зависло, фірма-банкрут, а гроші в офшор. 

Через три місяці активного відстоювання прав мешканців, що супроводжувалися як погрозами, так і спробами мого побиття, зі мною зв’язалися невідомі люди, що назвалися конкурентами нашого забудовника та кур'єром передали серйозний компромат, котрий дозволяв зв’язати фірму-прокладку з її справжніми власниками. На радощах, відразу помчав до слідчого, аби долучити матеріал до справи. Тільки дістатися, у підсумку, я нікуди не зміг. Перехрестя, зелений світлофор, потужний гул мотора, що наростає, різкий бічний удар і світ закрутився, поступово перетворюючись на темряву.

Мить — і крізь примружені очі пробивається сліпуче світло, ледве розплющивши повіки, прозріваю від побаченого: переді мною стоять три дивака-косплейщика у футуристичних і різноколірних залізяках, а за ними — клоун, з піднятими догори руками, що бубонить якусь тарабарщину собі під ніс, приїхали…

 ххх

— Ну і довго ти будеш лежачи бити байдики? — пробасив здоровенний, як боров мужик у криваво-червоному нагруднику, з півметровими шипами на смарагдових передпліччях. Судячи із зовнішнього вигляду, у нього була маніакальна любов до колючих предметів на своїй броні. Такі ж гострі, але вже меншого розміру сталеві шипи розміщувалися на шоломі, наколінниках, черевиках і підлокітниках. Причому шолом і поножі мали чорний, як смола, колір, а решта елементів виблискували на сонці звичайним металевим забарвленням, через що здоровань мав безглуздий і водночас моторошний вигляд. Кожен кольоровий елемент броні був прикрашений великим кристалом того ж кольору.

Від реву здорованя мені чомусь різко захотілося підвестись, почати бігати, стрибати, віджиматися, і загалом, зайняти себе чимось, аби не лежати без діла. Надто його голос нагадував ревіння нашого тренера з рукопашного бою у момент, коли той, затримавшись на основній роботі, різко залітав у зал і, бачачи, як ми лежимо на матах без діла, хапав першого ліпшого й починав відпрацьовувати на ньому усілякі прийоми, обов’язково з больовими елементами. 

Пересиливши себе, продовжив лежати, усе більше офігіваючи від побаченого. Над головою, крізь рідкісні крони дерев, яскраво світило полуденне сонце, але в той самий час половина мого тіла була оповита густим туманом, що стелився по землі. А ще, дерева були такими тонкими й високими, що нагадували баштові крани. Як вони тільки не ламаються і не падають під поривами вітру, а може тут і зовсім вітру не буває?

Тут? Якого дідька, адже я зараз маю перебувати у своїй машині в центрі міста. Хоча машина, найімовірніше, валяється десь поруч, розбита в мотлох, такого удару мій старенький Форд точно витримати не міг. Тоді чому я живий? І начебто навіть нічого не болить. Вилетів через лобове скло й тому сильно не постраждав? Але як? Удар був у бік. І куди поділося місто з його жителями, як пояснити туман і дивовижні дерева в центрі мегаполіса — галюцинація, марення, а може кома?

— Ведмідь, відчепись від хлопця, — почувся дзвінкий дівочий голос. — Хіба не бачиш, він ще не прийшов до тями. Он як очима гарячково водить у різні сторони, а на обличчі застигла гримаса ідіотизму з легким відтінком розумової діяльності. Сам у такому ж стані перебував, коли Леворд тебе вперше призвав.