Читати книгу - "Хроніки Загрії: Туманний світ, Влад Вірт"

Я одразу перевів очі на ту, що говорила, і дива продовжилися. Дівчина мала виразні зелені очі, невисокий зріст і тендітну статуру. При цьому скрізь, де треба, форми були присутні. Її тіло захищала, а точніше прикрашала синьо-смарагдова броня, що була схожа на кольчугу, але складалася не з кілець, а з’єднаних між собою пластин, виготовлених у формі листя. Броня дівчини також мала великі кристали, а от  шолома не було, замість нього голову вкривала діадема, інкрустована одразу кількома синіми кристалами, тільки значно меншого розміру.

Та й узагалі, броні на ній було значно менше, ніж на здорованеві, я відзначив акуратні наплічники, наруччі та поножі. Причому зроблені вони були настільки витончено, що більше нагадували прикраси, аніж елементи захисту. Придивившись я помітив, що частина її обладунків, так само як і в здорованя, має звичайне металеве забарвлення, а діадема, хоча і була пофарбована в синій колір, усе ж виглядала доволі блякло в порівнянні з кольчугою. Але вразили мене не її обладунки, а те, що я міг бачити крізь неї, наче дивишся у густий туман. 

Я що, навчився бачити привидів, а може гірше — помер і став таким самим? 

Тільки почав було гарячково себе обмацувати, як грубе ревіння здорованя знову кинуло мене у ступор. 

— Та ні, я після призову був саме втілення спокою і безтурботності, мене такими фокусами не пройняти. 

— Поговори мені тут, — у голосі дівчини почулися нотки металу, — раз ти такий розважливий та безтурботний, чого одразу з кулаками налетів, ледве вгамувати змогли. Леворду навіть захисника довелось активувати.

— Та ну вас, — ніяковіючи, здоровань почав робити крок назад, але замість того аби відійти, різко нахилився, схопив мене за комірець і підняв на ноги. 

— Я кому сказав, годі лежачи  байдики бити, місце тут небезпечне і не варто довго затримуватися.

— Нікуди я з вами не піду, — тільки і встиг пискнути, як Ведмідь схопив мене за руку та потягнув за собою, а слідом за нами побігли й інші. Темп узяли такий, що будь-який кенієць позаздрить, я начебто зі спортом на ти, але  довго так не витримаю, а цей здоровань — на ньому ж купа заліза, а він ще й мене  примудряється тягнути за собою.

Та й інші не відстають, і добре дівчина, вона може дух безтілесний і їй зовсім невідома втома, але третій  воїн біжить із таким виглядом, немов для нього це звичайна ранкова пробіжка, але ж і він із ніг до голови закутий у залізо. І нехай обладунки зроблені не так незграбно, як у Ведмедя, що більше нагадує ходячу консервну банку із шипами, ніж воїна, зате повністю закривають тіло від голови до ніг, а тому і важити повинні чимало, і водночас він біжить, не звертаючи на них уваги. Навіть широкі  кола нарізає, постійно когось виглядаючи. 

Поступово дорога почала забирати вгору, а ми не те що не зменшили темп, а навпаки, прискорилися, і що найдивніше — я все ще біжу й майже не захекався.

Ведмідь так само тягне мене за руку. Я кілька разів спробував вирватися, але марно. Підйом ставав дедалі крутішим, дерева поступово змінили кущі та здоровенні валуни, що розмірами не поступалися добротному триповерховому будинку.

За одним із таких «камінчиків» на нас чекала зустріч, якої мої нові знайомі так завзято намагалися уникнути. Мить — і дорогу перегородило не менше шести десятків рил. Причому, тут я не намагаюся нікого образити, на нашому шляху опинилися справжнісінькі свині, тільки без копит, котрі на додачу ще й вміють стояти на двох ногах, а в кінцівках, що вивільнилися, тримати сокиру й невеликий круглий щит. З бронею в них усе було погано — простий кований панцир, що прикриває груди і круглий шолом без забрала, інші частини тіла взагалі не були ніяк захищені. 

Свині не стали нічого чекати або намагатися хоч якось налагодити контакт натомість видавши дикий вереск, відразу кинулися в бій.

Ведмідь, різко вилаявшись, відкинув мене в сторону, наче я нічого не важив, і кинувся назустріч нападникам. У його правій руці, ніби не звідки, матеріалізувався баштовий щит, сліпучо-золотавого кольору, а в лівій, він розкручував важку червону булаву, вихоплену з перев’язі на поясі.

Порівнявшись зі свинями, здоровань з усієї сили вдарив булавою в щит, той спалахнув зеленим вогнем і половина свинолюдів миттєво накинулася на Ведмедя, вкриваючи його своїми тілами, у той час, як інші продовжили бігти в наш бік. 

— Очі! — пролунав вигук, поданий чітким командирським голосом, і я змушений їх заплющити, засліплений яскравим спалахом. Коли проморгався і знову міг бачити, усе вже було закінчено, на землі валялися посічені або розірвані на кілька частин тіла свинолюдів.

До горла підступив зрадницький порив. За час ,,лихих'' я до крові, звісно, звик, але це зовсім інше, її тут занадто багато, та й розірвані тіла погіршували ситуацію. Ледве пересилив себе, хотів було запитати: — Що, … вашу, тут відбувається? Але здоровань знову схопив мене за руку й поволік за собою, продовжуючи марафонський забіг.

За кілька хвилин підйом закінчився, і ми продовжили бігти відносно невисоким гірським хребтом, з одного боку якого, до самого горизонту, простягався знайомий мені ліс, а з іншого, він плавно переходив у степ, до того ж вдалині виднівся самотній скелястий кряж. Дорога була вузька настільки, що двоє людей ледве могли на ній розминутися. До того ж з обох боків від неї починався крутий схил, який трохи нижче переходив в урвище.

Тепер пересуватися доводилося гуськом, витягнувшись один за одним. Попереду колони, ледь торкаючись ногами землі, бігла зеленоока красуня, одразу за нею, практично дихаючи в спину, слідував я. Будь-які мої спроби зупинитися і розібратися в тому, що тут коїться, припиняв здоровань, який різко штовхав мене в спину і змушував бігти в прискореному темпі. За ним слідував Леворд, замикав колону мовчазний хлопець, який за весь час не зронив жодного слова, втім, як і сам Леворд.