Читати книгу - "Все що чекало весни, Олена Воротнікова"

Аміна тепер зрозуміла, кого, крім них чекав дід Панас, Сергій підійшов до жінки допомогти зняти рюкзак та гітару, а господар привітався:

Добрий вечір, Олена! Яка Ви красуня! – очі діда Панаса заблищали, - я і не знав, що у Сашка є така знайома, та й ще і артистка!

Коли почалась вдень хурделиця, майже водночас йому зателефонували два знайомих волонтери з проханням переночувати: Сергій, який з «нуля» вивозив додому журналістку і  Сашко, який привіз співачку у шпиталь, а забрати її міг тільки наступного ранку.

 

Нумо вже вечеряти! – дід Панас давно нікого не зустрічав у своєму домі, а тут стільки гостей, та й ще артистка, яка з першого погляду його зачарувала.

За вечерею розмовляли про очікуваний навесні контрнаступ ЗСУ, про те, що орки гинуть сотнями на полі бою, але на зміну присилають ще і ще.  Їх, там у тій росії, наплодилося, як тарганів!

Коли військові теми і новини було вичерпано, а вечеря завершена, Аміна та Олена допомогли господарю прибратися і вмостилися на кріслах біля каміну.

Моя доля завжди посилає в моє життя цікавих людей, - Аміна дивилася на Олену і натягувала на плечі плед. Мені теж, - відповіла Олена.

Дід Панас побачив, що дівчатам треба поспілкуватися, підкинув у камін поліно, пішов до кухні і через кілька хвилин повернувся з двома скляними келихами та порцеляновим глечиком у руках:

Це домашнє, сам робив, - він поставив глечик і келихи на підлогу біля крісел Аміни та Олени, - ваші кімнати на другому поверсі, а ми із Сергієм, тут – на першому. Якщо щось буде треба, гукайте мене.

Підкинуте поліно почало тріщати в каміні і яскраво палати. Дід Панас наповнив дівчатам келихи вином і пішов до себе.

Дівчата підняли келихи і торкнулися їхніми краєчками.

За Перемогу! – запропонувала тост Олена. За скорішу Перемогу! – підтримала Аміна.

Вже давно в Україні цей тост є головним в кожній родині, на кожній зустрічі, де б це не було!

Аміна зробила ковток вина:

Мм! Смакота! Вишнівочка! – поставила келих на підлогу і додала, -  Олена, я в захваті від того, що Ви робите! Ви маєте на увазі пісні? – здивувалася Олена, бо для неї це було нормою. Хтось воює, хтось донатить, хтось плете шкарпетки для військових, а вона – співає для поранених у шпиталях. Так! – Аміна уважно подивилася на Олену.

Поруч Аміни сиділа жінка з розумними очима, з проникливим поглядом, з дуже коротким волоссям, майже «під нуль». Такі зачіски можуть собі дозволити тільки дуже гарні жінки з правильними рисами обличчя, як у Олени. Вона і весь її образ були дуже строгими і непідступними, але тільки до тієї миті, коли вона починала усміхатися і осяювати все навколо своїм шармом.

- Ваш чоловік зараз в ЗСУ? -  перервала тишу Аміна.

- Ні, - відповіла Олена, а на її очах з’явилися сльози, - він помер… давно… більше десяти років тому, від променевої хвороби, - і зробила ковток вина.

- Вибачте мене, - відреагувала Аміна на сльози жінки, яка для неї вже була героїнею.

Олена дивилася на багаття в каміні і згадувала своє знайомство із чоловіком.

Ви можете мені розповісти про своє знайомство з чоловіком? – Аміна, начебто, читала думки Олени.

Олена гарними довгими пальцями витерла сльози під очами і кивнула головою…

 

«1985 рік. Літо. Донеччина.

Комсомолка, активістка, спортсменка Олена організовувала для своїх колег із проектного інституту туристичній похід по просторам країни, звичайно, із рюкзаками, наметами та піснями біля багаття.

Ви ще довго будите гальмувати? – гримнула на колег активістка, - ось вам кожному перелік необхідних речей для походу, - Олена роздала папірці з нотатками для кожного, - я беру на себе організацію автобусу до гирла річки Сіверський Донець, - уважно на всіх подивилася, - зустріч тут, - вона ткнула пальцем на ганок проектного інституту, - за три дні, - у похід беру свою гітару.

Колеги, молодь інституту, навіть не ображалися на командирський тон Олени. Вона така! Усіх примусить шикуватися, але це ж все для загальної справи! І у неї це виходило на «п’ять»! 

 

В визначений термін до вказаного місця під’їхав невеличкий жовтий автобус. З відчинених вікон виглядали замусолені старі фіранки, деякі, навіть, розірвані до бахроми.

Яка спека тут! – почали скаржитися хлопці та дівчата, які заходили у середину і вмощувалися парами на сидіннях. Коли поїдемо, буде краще, - зауважив молодий водій, подивився у салон, де парочки вже обіймалися. То всі на місці, можемо їхати, - скомандувала Олена.

Водій уважно подивися на дівчину, вона сиділа самотня на двох сидіннях та керувала поїздкою. «Хм! Така гарна і самотня! Хоч, я теж би до неї не підійшов із запрошенням на побачення. Дуууже ділова!» - пронеслось в голові водія, увімкнув двигун та поїхав за зазначеним маршрутом.

 

«Милая моя, солнышко лесное! Где в каких краях встретишься со мною» - співала молодь пісні російською, похитуючи головами в такт…

«Если друг оказался вдруг и не друг и не враг, а так»…

«Виноградную косточку в теплую землю зарою, и лозу поцелую и спелые гроздья сорву»…

 Коли пісні Ю. Візбора, В. Висоцького, Б. Окуджави. закінчувалися, починалися пісні із відомих кінофільмів:

«Где-то на белом свете, там, где всегда мороз…».

Так, під пісні, вони і доїхали до річки Сіверський Донець, розвантажили свої речі та пішли шукати галявину для розташування наметів. Та хіба тут можна вибрати? На кожному кроці свіжа зелена травичка під величезними деревами, річка з рожево-блакитно-жовтими берегами, від різноманіття польових квітів! Літній вітерець  розхитував траву і квіти так, начебто хотів звернути увагу на їх красу та аромат.

Мені здається, що отут! – Олена стояла на сонячній галявині, підпершись руками в боки, - чи ні? Так! Звичайно, тут! Так! – отримала вона відповідь від колег і почалося освоювання території.