Читати книгу - "Маленька Відьма та Кір"

— Маринка вже і не могла згадати їх усіх. Але особливо їй запам’яталася пригода з бездомним собакою. Трапилося це незадовго до того, як бабусю забрали до лікарні.

Узагалі-то це було дуже схоже на казку.

Вони тоді з мамою вийшли з магазину. Мама купила Маринці пачку печива. Дівчинка витягла з пачки одне і заходилася хрумтіти. І тут мама сказала, що їй потрібно негайно повернутися до магазину. Вона залишила доньку із сумками перед входом і зникла за дверима.

Маринка терпляче чекала і їла своє печиво, аж раптом побачила…

На перший погляд це був старий облізлий бездомний пес. Тобто це помічали інші. Але Маринка бачила білу істоту, що була дуже схожа на коня. Тільки на лобі у цього коня стирчав невеликий ріг. Дівчинка пригадала, що такі роги носить фантастична істота, що зветься єдиноріг.

Але найжахливіше те, що на боці в єдинорога була страшна рана: весь бік тварини був закривавлений. Густа кров скрапувала на асфальт.

Маринці до сліз стало шкода цю прекрасну істоту. Вона була готова зробити все, що завгодно, аби тільки допомогти їй.

Дівчинка й сама не помітила, як опинилася біля цієї дивовижної тварини і віддала їй все печиво. Бездомний пес — чи то дивний кінь — обережно брав м’якими теплими губами хрумкі кружальця і ковтав їх. І рана на його боці чарівним чином затягнулася. А тоді…

Білосніжний кінь-єдиноріг раптом вдарив копитом і… розправив свої крила (і де тільки вони у нього були заховані?). А потім злетів у небо.

У Маринки тоді навіть запаморочилося в голові.

Із магазину вийшла мама. Вона про щось запитала. Маринка не відповіла. Тоді мама доторкнулася губами до лоба Маринки й вигукнула:

— Доню, та в тебе жар!

Далі Маринка пам’ятала тільки те, що опинилася у своєму ліжку. Пухнаста ковдра важко тисла на неї. А ще було то дуже жарко, то аж тіпало від холоду.

Потім приїхали лікарі в білих халатах. Але колір їхніх халатів був брудним проти білосніжного кольору того чи то напівконя, чи напівпса…

Лікарі хитали головою і тихо пропонували відвезти дівчинку до лікарні. Мама щось голосно сказала їм. Лікарі знизали плечима, зробили Маринці укол та поїхали.

А потім… потім сталося справжнє диво… Вночі в маленьку щілину кватирки прослизнув вершник — справжнісінький вершник. Тобто Маринка розуміла, що цього не може бути, але… так було. Замість коня під вершником була та біла істота, яку Маринка пригостила печивом.

Вона не запам’ятала вершника — тільки чарівного білого коня. Маринка навіть заплющила очі від цього сліпучого білого кольору. А істота схилилася до неї, дмухнула прохолодним повітрям і безгучно вдарила копитом.

Потім вершник з єдинорогом розвернулися до вікна і почали дуже повільно витікати назад. А коли майже щезли, єдиноріг пошепки мовив лише одне слово: «Дякую!»

Дивна річ, але від такого простого слова Марині зробилося легше, і вона провалилася в сон — але не той хворобливий сон, який буває під час гарячки, а в простий, здоровий сон натомленої за день людини. Крізь нього Маринка чула, як до кімнати увійшла мама. Вона доторкнулася губами доньчиного чола і сказала бабусі, що стояла в дверях кімнати:

— Здається, температура спала.

…А вранці дівчинка прокинулася, наче нічого й не було. Але мама та бабуся ще протримали її в ліжку цілу добу.

Маринка не розповіла про дивну істоту. І без того мама вважала її фантазеркою. Вона не розповіла про це і подругам — бо ті вміли тільки хихотіти. А ось бабусі Оксані розповіла. У відповідь вона поцілувала її в чоло і шепнула: «Молодець, що нікому про це не сказала. Прийде час — сама у всьому розберешся».

А потім якось вона почула, як бабуся розмовляє з мамою на кухні.

— Маринка зростає такою фантазеркою, — скаржилася мама.

— А що ти хотіла? — запитала бабуся.

— Щоб дитина на життя дивилася реально.

Бабуся дзенькнула чи то сковорідкою, чи каструлею.

І несподівано сказала:

— Є багато чого на світі, друг Гораціо, що й не снилося нашим мудрецям!

— Мамо, залиш свого Шекспіра в спокої, — образилася Тетяна Григорівна. — Зараз не шістнадцяте століття!

— Ти хочеш, щоб я їй про розв’язання диференціальних рівнянь розповідала? Ні, краще вже хай вчиться готувати, розуміти хороші вірші і мріяти… А ще — дивитися на світ своїми очима, своїми, а не моїми чи твоїми…

Чомусь Маринка подумала, що ця розмова добром не закінчиться, тому навмисне голосно затупотіла ногами і забігла в кухню. Дивна розмова між мамою та бабусею Оксаною припинилася сама собою…

Просто Кіт

І ось настав той день переїзду. Як ви розумієте, це не надто хвилювало Маринку. Її більше тішило те, що буде після переселення. А саме — вона чекала від мами обіцяного кошенятка.

На те, що у неї буде кошеня одразу після переїзду, Маринка не сподівалася. Вона занадто добре знала свою маму, у якої, звичайно, одразу з’явиться безліч невідкладних справ, і їй буде «не до того».

На обіцяне від мами потрібно було чекати дуже довго — це Маринка засвоїла з раннього дитинства. І все ж день переїзду наближав її до здійснення мрії.

* * *

День був весняний, але похмурий. Мама посадила Маринку на заднє сидіння автомобіля, і вони поїхали оглядати свою нову квартиру. Попри похмуру погоду, і у мами, і у дочки настрій був дуже добрий.

Тетяна Григорівна впевнено вела машину.

Їх обігнало дуже брудне авто. Ззаду на машині хтось неакуратно написав на бруді пальцем: «Я схожа на свого власника». І Марина з мамою усміхнулися. Зненацька щось ляснуло, загуркотіло, автомобіль хитнуло туди-сюди, і він, упершись у бордюр, зупинився.

— Тільки цього ще не вистачало! — пробубоніла мама.

— А що сталося? — запитала Маринка.

— Карбюратор зачепився за радіатор, — відповіла вона словами своєї звичної приказки.

Маринка вже знала, що після такої відповіді краще не ставити зайвих питань.

Мама вийшла з машини. Маринка — слідом за нею. Заднє ліве колесо зморщилося і стало схоже на обличчя людини, яка необачно з’їла цілий лимон.

— Страшніше від цвяха в черевику може бути тільки цвях у колесі.

— Що будемо робити? — поцікавилася Маринка.

— Трошки забруднимося, поміняємо пробите колесо на запасне та й поїдемо собі далі.

— Тобі допомогти?

— Гадаю, що я сама швидше впораюся. Колесо, доню, має міняти лише одна людина. Інакше один понадіється на іншого — і врешті якийсь болт буде незатягнутий. Але найприкріше те, що до нашого будинку ми не