Читати книгу - "Дотик Флори , Шепіт Оповідачки"

На іншому березі озера дівчина обіймала коліна руками, її обличчя було сховане у власних роздумах. Флора підійшла до неї так само тихо, як росте листя, як рухаються хмари. Щойно її пальці доторкнулися до ніжної шкіри, дівчина зітхнула і сповзла в м'яку траву, ніби й сама була частинкою лісу.  

Галявина заспокоїлася. Навколо сплячих людей легенько колихалася висока трава, схожа на хвилі, що заколисували своїх дітей. Метелики обережно сідали на нерухомі пальці, а сонце розливалося останнім золотом над лісом. З гілля сріблястої верби спустився прозорий туман, і в повітрі запанував сонний спокій.  

Флора стояла між двома закоханими, мов берегиня цього моменту. Вона знала: у снах природа подарує їм мудрість.

Флора схилилася над сплячими, її довге волосся ковзало вниз, змішуючись із травою, і здавалося, що вона сама проростає з цієї землі, як найтендітніша квітка. Вітер, лагідний і теплий, легко обійняв її, заграв у прозорих пелюстках сукні, ніби впізнав у ній давню подругу.  

Вона наблизилася до хлопця і, ледь торкаючись губами його вуха, прошепотіла слова, які течуть, наче джерельна вода:  

— Слова можуть поранити, але вони ж і лікують. Будь обережним із ними, як із вогнем. Навчися не спалювати, а зігрівати…  

Легенька хвиля вітру прокотилася крізь траву, а Флора вже схилялася над дівчиною. Її голос лунав, як шурхіт листя, як плескіт хвиль, що торкаються берега:  

— Слова любові — це не тільки визнання. Це ніжність, що огортає, це погляд, що розуміє, це тиша, що не лякає. Говори так, щоб твій голос був вітром, що несе тепло…  

Нічні квіти повільно розкривалися, відчуваючи щось добре в повітрі. Десь біля коренів дерев заворушилася куничка, підняла мордочку, вдихаючи запах вологих трав і спокою.  

Флора провела рукою по лобах закоханих, наче розгладжуючи їхні думки, а вітер підхопив її останні слова, поніс над лісом, над водою, над далекою лукою, щоб розсіяти їх у світі.  

— Навчися просити пробачення… Навчися пробачати… І тоді твоє серце залишиться легким, як пелюстка, що несе вітер.

Флора рушила крізь ліс, і кожна рослина, кожна квітка відчувала її дотик, чула її безмовне прохання. Вона не зривала їх силоміць – лише схилялася до тих, хто сам простягав до неї свої пелюстки, ніби бажаючи стати частиною дива.  

У її руках збирався букет, як картина, написана самою природою.  

Тут були червоні маки, що палахкотіли, наче жаринки сонця, їхні оксамитові пелюстки ще тремтіли від легкого вітру. Поруч — ніжні білі ромашки, що зберігали у своїх жовтих серединках найтепліші промені дня. Фіалки додавали глибокого, тіньового відтінку, їхній аромат здавався піснею заходу сонця.  

Серед букета сяяли волошки, сині, мов відображення неба у прозорій воді. Тоненькі дзвіночки переливалися сріблястими гранями, ледь відгукуючись на дотик.  

Між квітами Флора вплела кілька гілочок папороті, що хвилястими листками нагадували про древню таємницю лісу. Додала м’яту – її свіжий, холодний аромат наповнював усе навколо спокоєм.  

Останнім штрихом стала квітка нічної фіалки, що розкривала свої ніжні пелюстки лише в сутінках, і саме зараз вони почали ледь-ледь розгортатись, ніби відчуваючи, що їх чекає особлива місія.  

Флора поклала цей букет біля хлопця, акуратно, ніби передавала йому в руки саме повітря, саме світло лісу.  

Потім вона опустилася у траву неподалік, притихла, розчинилася серед природи і почала чекати. Ліс був терплячим, і вона теж вміла чекати.

***
Вони стояли один перед одним, трохи знічені, але вже без тієї гострої болю образи, що розділяла їх ще зовсім недавно.  

Хлопець тримав у руках букет — яскравий, живий, повний тепла, яке не можна пояснити. Його пальці несвідомо погладжували пелюстки маків, ніби намагаючись зрозуміти, звідки взялося це диво.  

Дівчина дивилася на нього, потім на квіти, а в її очах поступово розчинялася тінь суму.  

— Пробач мене, що я так сказав… — хлопець зробив крок уперед.  

— Пробач мене, що я так відповіла… — дівчина відповіла тим самим.  

Їхні голоси прозвучали майже одночасно, і вони розсміялися — тихо, полегшено, ніби знову знайшли одне одного.  

Навколо шелестіло листя, хилилася трава, у високих гілках птахи співали вечірню пісню. Озеро, що ще недавно зберігало їхню самотність, тепер віддзеркалювало в собі дві постаті, що знову стояли поруч.  

Флора спостерігала здалеку, злегка схиливши голову. Її завдання було виконане, природа повернула рівновагу, і тепер вона могла рушити далі, туди, де ще потребували її ніжного, майже непомітного дива.

Кінець