Читати книгу - "Сонати кохання, Олександр Гребьонкін"

Я відчував, що вона небайдужа до мене. Коли після чергового загального «топтального» танцю я вийшов у коридор перепочити, то побачив її. Вона самотньо стояла біля вікна і дивилася на сіро-біле подвір'я.

Я щось запитав у неї, вона відповіла. Потім сказала, що втомилась.

  Тоді я наважився запросити її до театру. У мене був знайомий менеджер, він міг допомогти з квитками. Але Аріна відмовилася.

- Ох, Назаре Максимовичу, не вийде нічого...

- А чому? Ви зайняті? Ми можемо вибрати день...

- Ні, річ в іншому.

Вона явно чогось не домовляла.

- Розумію. Ви, мабуть, одружені...

- Ну ... майже ..., - неохоче сказала вона й винувато посміхнулася.

- Ну тоді побажаю вам удачі та щастя.

Я  усміхнувся і кивнув. Вона знову сумно посміхнулася та кивнула у відповідь.

Потім сказала, що хоче непомітно залишити корпоративне зібрання, просила, щоб я допоміг. Вона забрала речі, а я провів її в роздягальню і допоміг одягти пальто.

Її відмова тоді мене зовсім не засмутила. Я не люблю заважати іншим будувати стосунки чи розбивати їхнє щастя. Молода жінка збирається заміж, можливо вже йдуть приготування до весілля. Навіщо мені усе це руйнувати?

Я провів Аріну до порога інституту, навіть дочекався приїзду таксі - час був пізній. Пам'ятаю ми стояли коло воріт, я щулився від холоду, за блискучими вікнами гриміла музика, вона дивилася на вогник моєї сигарети (коли вип'ю я зазвичай курю) і вмовляла повернутися, щоб не застудитися (я був в одному піджаку). Але я жартував, навіть зліпив із мокрого снігу чоловічка; носом і руками послужили сухі гілочки. Вона засміялася, повеселішала. Таксі з’явилося, і вона поїхала додому.

Пам'ятаю, інтерес мій до неї одразу зник. Вона не могла стати моєю жінкою!

Після цього вечора ми бачилися уривками. Часом я розмовляв із нею в коридорах, аудиторіях. Вона щось просила, про щось радилася, але мої почуття зовсім не зачіпала.

Я почав забувати про Аріну, тому здивувався, коли зустрівшись зі мною в серпні перед звільненням, вона раптом дала свій телефон.

«Ось, дзвоніть, якщо треба, Назаре Максимовичу».

Листочок я засунув у кишеню, обіцяв, але потім про це зовсім забув. Заміжні жінки мене не цікавлять.

***

І ось я дивився на цей маленький аркуш паперу.  Він породив у мене загадку – навіщо вона залишила телефон? У напівтемряві я виразно бачив її обличчя, воно ніби кликало мене...

Я дістав смартфон та набрав цей номер. Але...телефон цей був постійно зайнятий!

Я передзвонив за годину. Він знову був зайнятий.

«Та що ж вони так довго там плескають язиками?!»

Махнувши, я ліг спати. Вранці довго згадував - що я ще не зробив, що сталося. Ах, я розійшовся з Валюшею! Дуже шкода, просто біда! Так, я ж хотів зателефонувати до Аріни Лохвицької. Я набрав номер. Але телефон знову був зайнятий. Я передзвонював кілька разів з тим самим результатом – короткі гудки.

Мене трохи заїло. Я дуже хотів подзвонити цій Аріні Анатоліївні! Пішов на принцип! Безрезультатно! Що трапилося? Можливо, телефон несправний? У таких дротових телефонах може бути пошкоджено лінію, вирізаний кабель. Стривай, я ж сьогодні буду в інституті, в деканаті спитаю її мобільний.

Але відповідь секретарки в деканаті мене здивувала. Аріна Анатоліївна не залишала свого мобільного, лише цей домашній телефон для зв'язку. Але мобілка в неї була, вона сама бачила! Лохвицька набирала якийсь номер,  поки стояла в черзі на прийом до декана.

- А вам навіщо? – поцікавилася наша секретарка.

- Я дістав їй іспанську книгу, яку вона просила, - вигадав я перше, що спало на думку.

- Тоді, якщо ви не можете додзвонитися - надішліть книгу на її адресу.

– А що, є адреса?

- Так, є, але це адреса орендованої квартири. Вона казала, що винаймає квартиру.

- Ну, нічого ... Запишіть мені, будь ласка, адресу на листочку, - попросив я.

Квартира була у новому мікрорайоні.

Туди я дістався таксі. День був морозний, холодний вітер проймав до кісток. Ліфт у дев'ятиповерхівці не працював, довелося підніматися на шостий самостійно.

Двері відчинили якісь чорні люди явно з народів сходу.

«Цього ще не вистачало», - подумалося мені.

- Абдул, тебе.

До мене вийшов високий чоловік, який говорив з акцентом.

- Ні, тут Аріни Анатоліївни немає, - сказав він, насилу вимовляючи слова.

- Але вона залишала цю адресу, коли працювала в нашому інституті.

Абдул знизав плечима.

- Нема. Єсть телефон господарки квартири.

Я попросив телефон господарки.

Додзвонився їй уже тоді, коли йшов вулицею.