Читати книгу - "У пошуках втраченої магії, Аля Алістер"

Господар, звісно, не заперечував. Вони ще з батьком Лани посміялися, що їхнє дитинство теж зразковим складно назвати. Лані запропонували спокійно підійти до пса й погладити його, пообіцявши, що хазяйський улюбленець і охоронець нічого поганого їй не зробить. Лана жахнулася, попри те, що поруч перебували батько, господар собаки, й обидва радісно розповідали, що песик добрий, милий, розумненький... Та який добренький?! У Лани перед очима стояв той день і жахливий вишкір цього «милого» песика. Але якимось дивом, дорослим вдалося вмовити дівчинку доторкнутися до собаки. Й ось тут-то і сталося... Лана почула у своїй голові:

— Дурбеська! Чого приперлася?! Мало я тебе налякав минулого разу? Знатимеш, як моєю територією вештатися!

У Лани аж ноги підкосилися, і вона плюхнулася на п'яту точку біля собаки. Усе, що вона змогла вичавити із себе, це:

— Татку, забери мене додому, будь ласка.

Вона справді вирішила, що в неї від стресу дах поїхав і треба швиденько сховатися вдома, поки ніхто не помітив і не викликав людей у білих халатах. Поступово шок минув, і прокинулася невгамовна Ланіна цікавість. Вона вирішила експериментувати. Оскільки тварин у них у родині не тримали, вона напросилася в гості до однокласниці Рити. У тієї жив великий чорний кіт, про якого господиня завжди говорила з гордістю. Рита перший рік навчалася в їхньому класі й дівчатка поки що просто спілкувалися, і не більше. Рита була популярна, з усіма доброзичлива, але близько дружити ні з ким не прагнула й до себе нікого не запрошувала. Але коли Лана ставила перед собою мету, перешкод не існувало. Вона так заговорила зуби Риті, що та сама не зрозуміла, як покликала однокласницю в гості.

Лана дуже хвилювалася, коли йшла до неї. Щоб якось пом'якшити свій нахабний візит, вона прихопила печиво, яке мама напекла. Ну, щоб не з порожніми руками, уперше в гості і бла-бла-бла...

Рита була не в захваті від свого запрошення і майбутнього візиту. Річ у тім, що багато речей у будинку могли спричинити нездорові підозри й непотрібні запитання. Вона, як могла, закамуфлювала те, що могло викликати ці самі запитання. Карти, свічники химерних форм, свічки, скляну кулю та інші дрібні предмети можна було ще кудись прибрати, але полиці з книжками з магії, травами та іншими подібними темами заховати було нереально. На щастя, тітчина так звана лабораторія перебувала в окремій кімнаті, яка зачинялася на замок. За всією цією метушнею із цікавістю спостерігав Беррі. Повне ім'я величезного кота було Беррімор. Він і справді нагадував дворецького з усім відомого фільму. Такий самий поважний, статечний, нікуди не поспішав, сповнений власної гідності. Беррімор вважав себе господарем будинку.

Лана так хвилювалася, що, подзвонивши у дверний дзвінок, забула прибрати палець із кнопки... Господиня, відчинивши двері, не дуже доброзичливо ляснула Лану по руці, аби припинити цей несамовитий звук. Гостя, терміново увімкнувши радісну посмішку, сунула пакунок із печивом у руки Риті й, базікаючи про смакоту гостинця, проскочила до хати. Коли вона побачила Беррі, то заворожено витягнула руку вперед і наче зомбі пішла в його бік. Кіт незворушно лежав на спинці величезного крісла, і тільки кінчик пишного хвоста застережливо стукав по ньому. Рита прийшла до тями й гукнула Лану. Такої реакції на свого улюбленця вона ще не бачила, але чітко знала, що той панібратства й сюсі-пусі не потерпить апріорі. А тут абсолютно чужа людина і рученята свої тягне, і без «привітання» та смаколиків. Могла і кривава драма розігратися, не дай Боже. Лана схаменулася і промимрила щось про свою неземну любов до сімейства котячих. Щоб якось розрядити атмосферу, було запропоновано чай до печива і, слово за слово, дівчатка розговорилися, посміялися над початком візиту, і гостя запитала, чи можна пригостити Беррі шматочком печива. Їй конче необхідно було доторкнутися до кота, щоб перевірити свою теорію. Рита посміхнулася і сказала:

— Спробуй.

Беррімор за весь цей час із місця навіть не зрушив, продовжуючи спостерігати за дівчатками. Лана обережно підійшла до кота, тримаючи на відкритій долоньці ласощі, і піднесла їх до самої мордочки, пропонуючи скуштувати. Кіт не поспішав пригощатися. Обережно понюхав простягнуту руку, а потім несподівано лизнув палець і пирхнув. Лану наче струмом ударило. У голові прозвучало чітко:

— Вештаються тут усякі, фігню різну підсовують! Ні, щоб котлетку дати чи рибку. Тільки й уміють сюсюкати «киць-киць-киць». Та йди ти до дідька зі своїм печивом!

Лана на автоматі вголос видала:

— Вибачте, але я не маю із собою ні котлет, ні риби. Вибачте!

Тут очманіли і кіт, і господиня. Беррі з несподіванки звалився з крісла, а Рита щось хотіла сказати, але так і залишилася сидіти з відкритим ротом. Опам'ятавшись і намагаючись контролювати голос, вона поцікавилася:

— Лано, що це зараз було?

Гостя плюхнулася в це саме крісло і приречено повідомила:

— Я таки збрендила, тобто збожеволіла, тобто в мене глюки тривають...

Коли вона подивилася на Риту, в очах застиг і відчай, і безвихідь...

Та метнулася за чашкою чаю, яка стояла на столі, і сунула в руки подруги.

— Пий! А тепер розповідай спокійно й докладно, — скомандувала Рита.

Після того, як Лана впалим голосом повідала свої пригоди останніх днів, Рита задумалася ненадовго і вирішила, що дещо їй доведеться розповісти про себе. Тільки так вона могла заспокоїти однокласницю і пояснити, що це Дар, а не прокляття і, звісно, не божевілля. А головне, усім підряд розповідати про цю її особливість категорично не рекомендується.