Читати книгу - "Історії Дикої Півночі, Очерет"

 

 - Чув? - рибалка з кухлем насторожено прислухався. - Ніяк знову лід на Каменеломці тріщить...

 - Так, морози нині знатні, - погодився другий. - Слухай, Глен, харе цідити! Твоя черга доглядати за снастями. Жени сюди кухоль...

 

Хвилин через десять тіло обхідника поховала під шаром снігу хуртовина. Сліди замело ще раніше...

 

* * *

 

Посол Старкіс збентежено спостерігав танець завірюхи за вікном вагона, раз по раз зябко поводячи плечима. У купе було тепло - дві бездимні грубки надійно обігрівали весь вагон, але послу ставало холодно при одній думці про те, що діється зовні. Він намагався зрозуміти, як ці північні дикуни примудряються жити в країні, де навесні йде сніг, а зима... зима - це взагалі щось невимовне друкованими словами.

 

На відкидному столику остигав кухоль з недопитим чаєм. Посол Старкіс не хотів чаю. Він взагалі не хотів перебувати тут. Його каламутило від цієї країни, від гір, що пригнічували південця, що виріс серед лісів і рівнин, і від бородатих пик дворфів. Посол згадував свою літню резиденцію на березі Південного моря з вікнами в півстіни й покірними, недвозначно усміхненими служницями, марив залитою сонцем терасою і запливами на запряженому бронзовими черепахами катамарані. Здорово було б зараз опинитися там замість цієї вічної мерзлоти...

 

Але найбільше незручностей завдавала послу подорож у вагоні потягу. Дитя вишуканого і наскрізь просоченого магією півдня, він плекав непереборну огиду до пихкаючого і гуркотливого механічного чудовиська. Але перебирати можливими видами транспорту особливо не доводилося - цієї пори року всі дороги Пригір'я непрохідні і для вершників, і для карет. Хіба що собачі упряжки ... Але їхати на них - то ще задоволення. А королю Латиції Ельварду IV саме цієї пори року закортіло укласти зі старійшинами Гірського Альянсу договір про спільну розробку оборонних споруд. За підтримки Сенату, природно - інакше цей договір так і залишився б нездійсненною мрією Його Величності. От і доводилося тепер довіреній державній особі трястись у пропахлому вугільним димом та мастилом вагоні, пити чай зі смаком заліза і споглядати однакову картину по той бік вікна.

 

Охоронці - двоє дуболомів з арбалетами та штурмовими кинджали - залишилися в проході, оберігаючи спокій Його Красномовства пана посла від зазіхань сторонніх осіб (до яких, не довго думаючи, зарахували і провідників). Втім, справжньою охороною були не вони, а двоє супутників Старкіса, які ділили з ним купе. Блондинистий молодик у червоному пальті - маг-бойовик Асамблеї; затягнутий у хутряну куртку напівкровка із заплетеною в три кіски бородою - теж маг і одночасно заступник посла. Єдиний, мабуть, хто не мав дискомфорту від цієї поїздки.

 

* * *

 

Брогар Ллейн з юності водив потяги Північною Дорогою. Так давно водив, що вже, мабуть, і не згадав би точної кількості зроблених ним рейсів. Одне він пам'ятав точно – жодного разу на жодному з його рейсів не було жодної події. Цей рейс теж обіцяв бути спокійним - навіть незважаючи на собачу погоду та незручних пасажирів з першого вагона - ніженку-південця та його тупоголовий почет. Хоча в одному з них начебто тече кров Народу, тож, може, й не всі такі вже тупоголові...

 

Машиніст зняв з пояса флягу, відкрутив кришку і з насолодою зробив великий ковток рідини, що приємно защипала горло. Воно, звичайно, при виконанні не можна, але ж холодно, гірський дух його задери... Навіть у наглухо закритій кабіні машиніста холодно, продуває десь. Та й час до сутінків треба якось скоротати. Ось ближче до вечора прокинеться Ролан, змінить його, тоді можна буде повечеряти... відпочити... З помічником кочегара в кості порізатись, по чарці пропустити. А там і спатоньки час...

 

Побачити в таку хуртовину, та ще й з кабіни паровоза, переведену стрілку, звичайно, складно. Але коли потяг раптом повернув туди, куди ні в якому разі повертати не повинен був — старий машиніст, який не раз уже в цих краях бував, одразу помітив це. Від суміші здивування та переляку він ледь не поперхнувся горілкою. Фляга полетіла на підлогу, рука дворрфа метнулася до стоп-крана.

 

Тріск пострілу прорвав і виття хуртовини, і гуркіт потягу. Брогар на секунду застиг, не дотягнувшись на якихось півпальця до омріяної рукоятки, і впав замертво, зрошуючи підлогу цівкою крові з акуратної дірочки в лівій скроні.

 

* * *

 

 - Хто стріляв? Ви це чули? - молодик у червоному пальті схопився, сплітаючи захисне заклинання.

 - У чому річ, Доер? - скривився посол, змушений перервати свої мрії про далекий південь та катання на черепахах. - Не дуріть, припиніть панікувати.

 

У сусідньому купе зчинився галас, стривожені голоси лунали все голосніше.

 

 - … не туди…

 - … старий міст...

 - … Каменеломка...

 - Ми всі помремо!

 

- Щось трапилося, - бородатий підвівся, визирнув у вікно, вираз його обличчя поступово мінявся. - Врятуй нас Великий Дух!

 

Тоді ще не пізно було врятуватися з потяга, що перетворився на смертельну пастку. Розбити вікно атакуючим плетінням, викинути за шкірку посла, стрибнути самим... Але все сталося не так, як могло б. Міністру зовнішніх зносин Латиції слід було б вибирати посла та його почет, керуючись наявністю під черепушкою кількості мізків вище за середню, а не виходячи з представницькості, крутості чи магічних здібностей. А самому послу варто було б обміркувати той факт, що їхати у першому вагоні – далеко не завжди найкраща ідея.

 

У той самий момент, коли з другого купе пролунав крик “Ми всі помремо!”, паровоз, що ніким не керувався, вже вилетів на напіврозвалений міст. З тріском і гуркотом, що заглушили вигуки збожеволілих від жаху пасажирів, багатотонна залізна махіна впала на лід, проламуючи його своєю масою і тягнучи за собою вагони - один за одним.