Читати книгу - "Beautiful moon, ДіанаЛ"

Частина 2

День минув швидше, ніж Емілія очікувала. Після уроків вона попрощалася з Тао біля шкільного автобуса й вирушила додому. По дорозі їй ще довго не виходили з голови події першого дня: знайомство з класом, уроки й, звісно, Тао.

Вдома було тихо. Мама ще не повернулася з роботи, тому дівчина кинула рюкзак біля дверей, роззулася й одразу пішла на кухню — шлунок голосно нагадав, що обід був кілька годин тому. Діставши з холодильника йогурт і пару печеньок, вона присіла за стіл і дістала телефон. На екрані миготіло кілька повідомлень від її подруги Лізи, яка залишилася в її старому місті.

Ліза: Ну що? Як перший день?
Ліза: Ти там вижила?
Ліза: Еміліє, не ігноруй мене, бо я приїду й особисто перевірю, чи ти не зомбі!

Емілія засміялася й натиснула кнопку виклику. Ліза підняла слухавку після першого ж гудка.

— Нарешті! Я вже думала, що тебе з’їли! — вигукнула Ліза.

— Привіт і тобі, — посміхнулася Емілія. — Не хвилюйся, я жива.

— Ну, і як? Як нова школа? Є хтось симпатичний? Розповідай усе!

Емілія на хвильку замислилася.

— Ну… Школа як школа. Спочатку було страшно, але я познайомилася з одним хлопцем… — несміливо почала вона.

— Що?! Хлопець?! — Ліза буквально заверещала в слухавку. — І ти мовчала?! Хто він? Як його звати? Він гарний?

— Та тихо ти, — засміялася Емілія, відчуваючи, як щоки спалахнули. — Його звати Тао. Він допоміг мені знайти клас і взагалі був дуже милим.

— Ооо, звучить як початок любовної історії, — мрійливо протягнула Ліза. — А він хоч симпатичний?

— У нього чорне волосся, темно-карі очі… Він трохи загадковий, але добрий.

— Чорне волосся й темні очі? Та він, мабуть, красень! Ну, і що далі? Ви вже домовились про побачення?

— Та яке ще побачення?! Ми просто розмовляли, — зніяковіло відповіла Емілія, хоча серце чомусь закалатало швидше. — Слухай, вистачить про мене. Як у тебе справи?

Ліза ще трохи розповідала про свої шкільні пригоди, про нового вчителя з математики, який змушує всіх зубрити формули, і про те, як сумно стало без Емілії.

— Ну все, подруго, тримай мене в курсі всього! І не забудь розповісти, якщо той Тао покличе тебе на побачення! — Ліза засміялася.

— Домовились, — усміхнулася Емілія. — Бувай.

Закінчивши розмову, вона відчула, як стало легше на душі. Розмова з Лізою завжди її заспокоювала. Поглянувши на годинник, вона вирішила збігати в магазин — вдома майже не було хліба, та й мамі обіцяла купити молоко.

Надворі вже сутеніло. Сонце повільно ховалося за горизонтом, фарбуючи небо в ніжно-рожеві кольори. Магазин був неподалік, і Емілія вирішила не поспішати.

Підходячи до магазину, вона помітила знайому фігуру біля входу. Чорне волосся, темно-карі очі, легка усмішка на вустах…

— Тао? — здивовано покликала вона.

Він підвів голову й теж здивувався:

— О, привіт! Не думав, що зустріну тебе тут.

— Я… Просто по хліб прийшла, — ніяково відповіла вона. — А ти?

— Мама відправила за молоком, — засміявся Тао. — Як бачиш, у нас дуже важливі місії.

Вони разом зайшли в магазин. Проходячи повз полиці, обмінювались короткими фразами, поки не зупинилися біля каси.

— То як тобі наш клас? — запитав Тао, кладучи молоко на стрічку.

— Непогано, — відповіла Емілія. — Хоча я ще нікого добре не знаю… Окрім тебе.

Тао на мить замислився, а потім усміхнувся:

— Ну, якщо хочеш, я можу трохи розповісти про наших однокласників. Щоб тобі було легше.

— Серйозно? Було б класно!

Вони вийшли з магазину й повільно рушили вулицею, поки Тао розповідав їй про клас: про галасливого Олега, який завжди придумує якісь витівки, про тиху й розумну Анну, яка завжди перша здає контрольні, і навіть про їхнього класного керівника — доброго, але дуже справедливого вчителя історії.

Розмова текла легко, ніби вони знали одне одного давно. І поки вони йшли під вечірнім небом, Емілія ловила себе на думці, що з нетерпінням чекає завтрашнього дня.

А може, й не лише завтрашнього…

Коли вони дійшли до перехрестя, де їхні дороги розходилися, Тао зупинився й усміхнувся:

— Ну, тоді до завтра, Еміліє. Сподіваюся, день був не надто важким.

— Дякую, Тао. Завтра побачимось, — відповіла вона й помахала рукою.

Йдучи додому, вона не могла позбутися теплої усмішки на обличчі. Хоч день починався із хвилювання, завершився він зовсім по-іншому. Можливо, переїзд у це місто не такий вже й поганий вибір…

Удома було затишно: мама вже повернулася з роботи й поралася на кухні. Запах свіжозвареного супу розносився по всій квартирі.

— Привіт, доню! Як перший день у школі? — поцікавилася мама, виглядаючи з кухні.

— Непогано, — знизала плечима Емілія, ставлячи пакет із покупками на стіл. — Познайомилася з кількома однокласниками… Один хлопець навіть допоміг мені знайти клас.

— Ой, хлопець? — мама з цікавістю виглянула з-за дверей.

— Мам, не починай, — засміялася вона й скрутила очі. — Ми просто розмовляли.

— Ну добре, добре, — мама підморгнула й повернулася до плити. — Ходи вечеряти, а потім можеш відпочити.

Після вечері Емілія пішла до своєї кімнати. Там було тихо й затишно. Вона сіла на підвіконня, втупившись у вечірнє небо, де вже загорілися перші зірки. Їй хотілося знову зателефонувати Лізі й розповісти про зустріч із Тао, але щось зупинило її.

«Тао… Він справді цікавий», — подумала вона, згадуючи, як вони сміялися разом у магазині.

Від цих думок на обличчі з’явилася легка посмішка. Після того, як вона трохи послухала музику в навушниках, сон непомітно підкрався й огорнув її м'якою ковдрою…

Наступний ранок почався так само, як і попередній: легкий сніданок, зібрати рюкзак, і ось вона вже чекала автобус на зупинці. На подив, дорогою до школи вона менше хвилювалася — у неї вже було знайоме обличчя в класі, і це трохи заспокоювало.

Коли вона зайшла до класу, Тао вже сидів за своєю партою й щось малював у зошиті. Помітивши її, він підняв голову й усміхнувся:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍