Читати книгу - "Тіньова обітниця, Рейва Морель"

Раптом щось холодне торкнулося її зап’ястя. Дотик – легкий, але в ньому відчувалася сила. Міцні пальці стисли її руку.

Світ вибухнув осліплюючим сяйвом, змусивши її різко вдихнути.

Ліліан розплющила очі. Вона сиділа на ліжку у своїй кімнаті в готелі "Чорний Лотос". Стіни тремтіли в мерехтливому світлі старої лампи, а дихання залишалося переривчастим, серце шалено калатало в грудях.

— Це сон… — її голос прозвучав хрипко, невпевнено.

Та тоді її погляд упав на це. На підлозі, що виблискувала у слабкому світлі старої лампи, залишилися сліди.

Темні, мокрі, яскраво виражені — ніби свіжі сліди чиєїсь присутності. Кожна крапля блищала холодним блиском, розкриваючи жахливу реальність.

Вони починалися біля дверей — точним, невпинним слідом, що тягнувся крізь кімнату.

І завершувалися прямо біля її ліжка, немов хтось безшумно пройшов через простір її власної безпеки.

Холод пробіг по спині. Ліліан відсахнулася, серце пропустило удар. Горло стислося від усвідомлення — хтось був тут. Зовсім поруч. І тепер… зник.

Наступного ранку місто зустріло її сірим небом і важким, вологим повітрям. Ліліан йшла вулицею, спостерігаючи за людьми, що рухалися поспіхом, уникаючи один одного. Їхні погляди були порожніми, обличчя – втомленими. Ніхто не усміхався. Ніхто не говорив зайвого. Всі були занурені у свої думки, наче кожен мав свій секрет.

Вона зупинилася біля газетного кіоску, де старий продавець, глибоко зморшкуватий, з тьмяними очима, перегортав сторінки. На першій шпальті газети великими літерами вибивалося:

"ЗНОВУ ЗНИКЛА ЛЮДИНА"

Ліліан простягла руку, торкнулася краю газети, а продавець підвів на неї погляд.

— Це вже шостий цього місяця, — пробурмотів він. — Хлопець просто зник. Жодних слідів. Жодних пояснень.

Вона вдивлялася в статтю, ковзаючи очима по рядках.

"Його востаннє бачили неподалік старого району, біля готелю…"

Дихання завмерло. Це було всього два квартали від "Чорного Лотоса". — Люди бояться виходити після заходу сонця, — додав продавець тихим голосом. — Кажуть… це щось більше за людину.

Його слова залишили важкий осад у грудях.

Коли вона повернулася до готелю, її чекало дещо нове. На старому дерев’яному столі лежав щоденник. Темна шкіряна обкладинка, пожовклі сторінки. Ліліан знала – його тут не було раніше. З тремтячими пальцями вона відкрила його…

І побачила знайомий почерк. Її власний.

"Я уклала угоду…"Тіньова обітниця…" Якщо я забуду… будь ласка, хтось зупиніть мене…"

Її свідомість вибухнула спогадами. Дзеркала. Темрява. Голоси. Рафаель. Ім’я зірвалося з її губ несвідомо. Що він означав для неї? Хто він такий?

Вечір приніс із собою тишу, пронизану невидимою напругою. Ліліан сиділа на ліжку, вдивляючись у дзеркало. Щось у її власному відображенні здавалося… неправильним. Очі. Їхній смарагдовий блиск видавався чужим.

І тоді у двері постукали. Триразовий, чіткий стук — немов холодний молоток, що безжально вбивав цвях у саме серце. Ліліан завмерла. Серце збунтувалося у грудях, б’ючи шалено, ніби прагнучи вирватися на волю. Вона повільно підвелася, кожен рух важкий, наче обтяжений клейким туманом.

— Хто там? — її голос здригнувся, ледве чутний, наче шепіт крізь холодний вітер.

Двері мовчали. Лише свист вітру проник під ущільнення, обплітаючи кімнату невидимими нитками холоду. Тьмяне світло лампи тремтіло, кидаючи здвоєні тіні, що повзли по стінах.

Ліліан стояла, напружено вдихаючи й видихаючи, відчуваючи, як мороз проникає під шкіру, як холодний лід.

— Відчини, Ліліан.

Голос прорізав тишу, темний, оксамитовий, обволікаючий і знайомий. Він пронизував її тіло й душу водночас, сповнений тієї небезпеки, яку вона ледве насмілювалася визнавати.

Немов за інерцією, її пальці лягли на дверну ручку. Долоня тремтіла, коли вона ледве торкнулася холодного металу.

— Скажи мені... хто я? — голос тремтів, але слова вирвалися крізь страх і невизначеність, як єдиний рятівний крик.

Настала тиша. Тривала, розтягнута, густою пеленою наповнюючи простір. Час зупинився, Ліліан відчувала, як кожна мить тяжча за попередню, наче важка цеглина.

Потім з’явився шепіт — повільний і нестерпно холодний, що краяв душу:

— Ти завжди знала...

Серце Ліліан стислося. Її рука залишалася на дверній ручці, пальці сковані страхом і невизначеністю. Тіло було напружене, кожна клітина кричала бігти, тікати, але ноги залишалися нерухомими.

— Я не готова... — голос звучав хрипко, але рішуче. Ліліан зробила крок назад, ледве тримаючись на ногах.

Тиша повернулася, важка і гнітюча. З-за дверей почулися кроки — повільні, невблаганні, що віддалялися, наче залишаючи холодний слід у повітрі.

Але Ліліан знала. Це не кінець.

Це лише початок.