Читати книгу - "Тіньова обітниця, Рейва Морель"

Зв'язок з минулим

У кімнаті пахло дощем і старим папером. Ліліан сиділа на краю ліжка, стискаючи щоденник, що, здавалося, знав про неї більше, ніж вона сама. Темні слова на пожовклих сторінках тремтіли перед її очима, ніби жили власним життям.

Тіньова обітниця.

Ці слова, виведені її власним почерком, змусили серце затріпотіти. Вона перевернула сторінку.

«Пам’ять зникає, але обітниця вічна. Він знайде мене, коли настане час. Я боюся, але вже запізно тікати. Я знаю, що зробила.»

Пальці судомно стиснули краї книги. Вона не писала цього. Не могла. Але слова перед очима сміялися над її сумнівами. Чи справді вона впевнена? Чи пам’ять зрадила її вже назавжди?

Раптом у дзеркалі навпроти щось зблиснуло. Ледве помітна тінь, миттєвий відблиск, що змусив її серце завмерти.

Ліліан різко підвела голову. У відображенні — лише вона сама: бліда, стривожена. Але глибше, у сутінках кімнати, щось змінилося. Вона не могла цього побачити, але відчувала всім своїм єством.

Хтось тут.

Повітря стало густим, важким, ніби просякнуте тінями і забутими спогадами, що сплітаються навколо Ліліан, стискаючи її грудну клітку невидимими пальцями. І тоді вона почула голос. Ледь чутний шепіт, що прошив тишу, проник просто в її голову.

— Ліліан... —
Голос був холодний і близький.

Ліліан стиснула спину, пальці врізалися в щоденник, ніби шукаючи опору.

— Ти... забула мене.

Холодний озноб пробіг по її шкірі. Цей голос… Вона знала його. І одночасно — ні. Він належав тому, кого вона не могла згадати, але відчувала, що цей хтось колись був для неї важливим.

Хтось із минулого. Хтось, кого вона втратила.

Вона вибігла з готелю, незважаючи на пронизливий дощ. Холодний вітер рвав її волосся, залишаючи липкі краплі на шкірі. Ліхтарі кидали тьмяні відблиски на мокрий асфальт, створюючи враження, ніби місто — це лише примара, тінь реальності.

І тоді, крізь шлейф дощу і тіні, вона побачила його — фігуру, що виникла з темряви, обгорнуту в таємницю, і ця постать була одночасно знайомою і чужою. Його погляд зустрів її, і час зупинився.

Чоловік у чорному плащі стояв під ліхтарем, оповитий темрявою, але не ховаючись у ній.

Той самий, що спостерігав за нею першої ночі в цьому місті.

Їхні погляди зустрілися. І щось обірвалося всередині Ліліан. Невидимий зв’язок, що існував між ними, попри її втрату пам’яті.

Як зламана струна, що раптово обірвалася, залишивши лише глибоку порожнечу.

Як забуте ім’я, що нарешті прорвалося крізь темряву.

— Ліліан.

Його голос був тихим, але пройшовся по її шкірі, немов холодний дотик.

Цей голос…

Вона знала його. Вона не могла цього пояснити, але він був частиною неї.

— Хто ти? — її голос затремтів.

Чоловік зробив крок уперед. Його очі виблискували в темряві — чорні, мов безодня, і пронизливі, як лезо ножа.

— Я той, хто поверне тобі правду.

Його слова вдарили її, мов грім у тиші. Ліліан похитнулася, балансуючи на межі страху й непевності.

— Я… не хочу знати правду, — прошепотіла вона, ніби ці слова могли врятувати її від неминучого.

Чоловік нахилив голову, мовби слухаючи її страх.

— Але ти вже знаєш. Вона завжди була в тобі, прихована під шаром забуття.

Він простягнув руку, і його пальці торкнулися її зап’ястка.

Ліліан відчула холод, що проник у саме серце, і світ вибухнув.

Спогади розірвали реальність, мов гостре лезо.
Перед нею знову було дзеркало. Відображення показувало її — але водночас не її. Блідіша шкіра, очі, що світилися холодним світлом, усмішка, яка не належала їй.

І чоловік за її спиною.

Темне волосся. Очі, що горіли полум’ям ночі. Його руки обіймали її талію, губи торкалися шиї, залишаючи слід холоду на шкірі.

— Обіцяй мені... — Його голос був хрипким, палким, ніби попіл у грудях. — Обіцяй, що ніколи не залишиш мене.

— Я обіцяю.

Ці слова вирвалися з її вуст, але… вона не могла згадати, чи це була правда.

Відображення в дзеркалі почало змінюватися.

— Ти зрадила мене, Ліліан.

Його голос став темним, загрозливим, мов вітер, що прорізає ніч.

— Ти порушила клятву. І тепер я прийшов забрати своє.

Ліліан вирвалася з його дотику. Спогади розсипалися на уламки, затягуючи її назад у темряву нічного міста.

Вона відсахнулася, глибоко вдихаючи.

— Я нічого не пам’ятаю... — Шепіт її голосу тремтів, повний розгубленості.

Чоловік у чорному плащі дивився на неї спокійно, майже з сумом.

— Але ти відчуваєш, — сказав він. — Ти знаєш. Ти пам’ятаєш. Ми були пов’язані. Ти знаєш, що порушила обітницю.

Ліліан тремтіла. Її тіло кричало про те, чого розум не міг зрозуміти.

Зв’язок між ними був реальним.

Вона розвернулася й побігла.

Дощ змішувався зі слізьми, ноги ковзали по мокрому асфальту. Вулиці змінювалися, будинки спотворювалися в тінях, неначе місто само прагло її зупинити.

Вона бігла... але не наближалася до виходу.

Вона тікала... але чула його кроки за спиною.

— Ти не втечеш від мене, Ліліан. Від долі не втечеш.

Вона зупинилася. Серце бешкетувало в грудях, дихання билося, як крило в пастці.

Рафаель стояв перед нею, мов тінь, що вирвалася з минулого.

— Завтра ти згадаєш більше, — його голос був спокійний, але під ним ховалася невідворотність. — А потім... ми знову зустрінемося.

І перш ніж вона встигла щось сказати, він зник.

Залишивши її сам на сам із темрявою.

Її минуле повернулося. І тепер його не зупинити.

Наступного ранку.

Ліліан прокинулася від пронизливого холоду, що проник під шкіру, змушуючи здригнутися й тремтіти. Він пронизував тіло до кісток, немов лезо, і не давав відійти від цього відчуття. Кімната, ще кілька годин тому знайома і безпечна, тепер здавалася чужою — сповненою темрявою, яка більше не слугувала притулком, а нагадувала про небезпеку.

Дощ барабанив по підвіконню, холодний і безжальний. Краплі розбивалися об скло, створюючи ритмічний гул, що лише посилював її тривогу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍