Читати книгу - "Мявчик та Вогник: Врятувати Великдень, Герцог Фламберг"

— Що ж нам робити? З чого почати? — прошепотів Вогник, розгублено озираючись на всі боки, ніби очікував, що яйця зараз вистрибнуть з-під ліжка і почнуть танцювати канкан.

Раптом двері кімнати знову відчинилися, і цього разу до них зайшла схвильована Муся, білосніжна кішечка з великими, розумними блакитними очима, найрозумніша і найрозсудливіша мешканка Букнета. Її пухнастий хвостик нервово смикався з боку в бік, видаючи легке шарудіння, а очі заблищали рішучістю та нетерпінням.

— Треба з'ясувати, куди поділися яйця, — твердо сказала Муся, її ніжний голос звучав, як дзвіночок, але в ньому відчувалися сталеві нотки. — І хто посмів їх поцупити! Ми не можемо дозволити, щоб Великдень було зіпсовано через чиїсь підступні витівки!

— Можливо, є якісь сліди, які допоможуть нам у пошуках, потрібно ретельно все обшукати? — запропонував Мявчик, принюхуючись до підлоги, наче досвідчений детектив, і водячи носом з боку в бік. — Злочинці завжди залишають хоч якісь зачіпки, навіть якщо вони намагаються бути дуже обережними.

Герої, сповнені рішучості розгадати цю великодню таємницю, яка обіцяла бути не менш заплутаною, ніж клубок ниток, з яким грається кошеня, покинули кімнату і вирушили до місця, де зберігалися яйця. Вони ступали обережно, наче справжні детективи, намагаючись не пропустити жодної важливої деталі.

Вони почали ретельно обстежувати місце злочину, шукаючи хоч якісь зачіпки, які могли б пролити світло на цю загадкову справу. Мявчик, з детективним виразом на мордочці, обнюхував кожен куточок, Вогник уважно оглядав стіни та стелю, а Шапка, літаючи над ними, висловлювала свої припущення та коментарі.

На землі виднілися маленькі сліди, що вели від місця, де раніше стояли кошики з яйцями, залишаючи за собою легкий слід збитого пилу. Сліди були маленькі, трипалі, і явно не котячі і не драконячі. Вони були занадто маленькими для котячих лапок і занадто незграбними для граціозних драконячих кігтів.

— Гобліни! — раптово вигукнув Вогник, вказуючи маленькою лапкою на ці загадкові сліди. Його очі засяяли від здогадки. — Це точно сліди гоблінів! Я одразу їх впізнав! Вони завжди залишають такі трипалі відбитки!

— Гобліни? — перепитав Мявчик, здивовано піднявши пухнасті брови. — Невже ці маленькі зелені бешкетники знову щось задумали? Що їм знадобилося від наших яєць? Невже у них зовсім немає почуття прекрасного?

— Хто знає, що у них на думці, — розсудливо сказала Муся, похитавши головою. Її голос звучав серйозно та обережно. — Вони відомі своїми витівками, любов'ю до хаосу та тягою до різних пакостей. Вони можуть вкрасти що завгодно і навіщо завгодно.

— І до всього блискучого руки тягнуть! — додала Шапка, поправляючи свій помпон, який трохи з'їхав набік, і хитро примружуючи очі. — Може, вони просто вирішили прикрасити свої бридкі печери нашими гарними яйцями? Щоб хоч трохи покращити свій жахливий інтер'єр? Уявити страшно, в якому стилі вони їх обставили! Напевно, там все похмуре і брудне.

— У будь-якому випадку, ми повинні їх повернути, — рішуче сказав Мявчик, відчуваючи, як в ньому прокидається дух справжнього детектива. Він був сповнений рішучості розкрити цю справу і повернути Великодній дух Букнету. — І чим швидше, тим краще. Великдень не може бути без яєць! Це ж все одно, що Новий рік без ялинки, день народження без торта або кіт без мишки! Це просто неприпустимо!

Вони перезирнулися, сповнені рішучості повернути викрадені Великодні скарби і покарати винних. У їхніх очах горів вогонь пригод, а серця були сповнені надії на успішне завершення цієї великодньої місії. Друзі, сповнені рішучості розплутати цю великодню загадку і повернути вкрадені яйця, пішли слідами гоблінів, які, наче нитка Аріадни, вели від місця злочину прямо до темного лісу на самій околиці Букнета.

Ліс зустрів їх похмурою тишею і моторошною атмосферою, від якої навіть у найсміливіших бігли мурашки по шкірі. Дерева, старі та покручені, перепліталися своїми гіллястими вітами, утворюючи непрохідні хащі, крізь які ледь пробивалося бліде світло весняного сонця. Воно пробивалося тонкими променями, створюючи химерні тіні, що танцювали між стовбурами, наче привиди. Вікові сосни, високі та похмурі, нависали над головами героїв, їхні гілки, вкриті мохом, звисали, мов кістляві руки, що тягнуться, щоб схопити непроханих гостей і назавжди залишити їх у своїй темній владі. Під ногами хрустів сухий хмиз, нагадуючи тихий шепіт лісових духів, а в густій тіні між деревами здавалося, що за ними хтось постійно спостерігає, ховаючись за кожним товстим стовбуром.

— Ой-ой-ой, як тут страшно! — заскиглила Шапка, тремтячи всім своїм пухнастим помпоном, який, здавалося, от-от відірветься від переляку. Її голос тремтів від страху, наче осінній листочок на вітрі, і здавалося, ще трохи, і вона розсиплеться на дрібні клаптики пилу. — Мені тут зовсім не подобається! Я відчуваю, як у мене на маківці шерсть дибки стає! Хоча, звідки в мене шерсть? Я ж шапка!

— Не бійся, стара ти моя, не бійся, — намагався заспокоїти її Вогник, хоча сам відчував, як у нього мурашки бігають по спині, а маленький драконячий хвостик мимоволі підібгався від страху. Він обережно озирнувся навколо, намагаючись розгледіти хоч щось у густій темряві, але бачив лише похмурі стовбури дерев та густі зарості кущів. — Я буду тебе захищати! Я ж все-таки дракон, зрештою! Хоч і маленький, але дракон!

— Головне, щоб ти мене при цьому випадково не спалив своїм вогнем, — пробурчала Шапка, але в її голосі вже не було стільки страху, скоріше легка іронія. — Бо тоді від мене залишиться лише купа попелу і спогади про мій чудовий помпон.

Друзі обережно пробиралися між похмурими деревами, намагаючись не шуміти і не привертати до себе уваги лісових мешканців. Кожен їхній крок був обережним і тихим, наче вони були мисливцями, що вистежують свою здобич. Раптом вони вийшли на невелику галявину. В центрі галявини стояв величезний старий дуб, чиї товсті, покручені гілки були обвішані дивними амулетами, талісманами, засохлими травами та іншими незрозумілими предметами, що нагадували скоріше сміття, ніж магічні артефакти. Здавалося, що це дерево бачило ще динозаврів, і тепер використовується гоблінами як вішалка для їхніх дивних речей.