Читати книгу - "Двері між світами, Veronika Bilous"

«Вітаю, Олексію, твоє власне існування щойно стало сумнівним» – подумав він.

— Алекс, ти тут? – Марта замахала рукою перед його очима. – Не треба зараз виглядати так, ніби ти раптово усвідомив, що сидиш у «Матриці».

Олексій нарешті кліпнув.

— Здається, ми щось щойно... зламали.

— Ти про закони нейробіології чи свою психіку?

— І те, і те.

Три години потому. Кафе в Женеві.

За столом сидів Олексій, а поруч – Марта, яка, після розповіді Олексія про результати дослідів та його ідеї щодо ще одного експерименту, серйозно розмірковувала про психічний стан свого колеги.

Перед ними, спершись на спинку стільця і розкинувши руки, сидів майор Данило Руденко.

— Отже, панове генії, ви хочете мені сказати, що знайшли доказ того, що ми всі – лише радіоприймачі у великому космосі?

— Саме так, – підтвердив Олексій.

— Ну нарешті. – Руденко театрально заплющив очі. – Моя дружина буде у захваті. Вона вже десять років твердить, що у мене «мозок не працює». Нарешті маю науковий доказ!

Марта закашлялася від сміху.

— Отже, майоре, ви не проти, якщо ми доведемо, що свідомість може існувати окремо від мозку?

Данило Руденко – офіцер, що займався «дивними справами». Він ніколи не визнавав, що його відділ існує, але якщо у когось в документах з’являлася фраза «аномальна активність», то Руденко магічним чином з’являвся у справі. Хоча, саме ця парочка викликала в майора живий інтерес і, він сам собі у цьому не зізнавався, батьківські почуття. Почувши, що його улюбленці знову вигадали щось неймовірне, він одразу приїхав до Женеви.

Саме тому він зараз був тут.

І от вони сидять у кафешці, де два фізики намагалися йому пояснити, що реальність «трохи складніша, ніж вважалося».

— Чудово, – сказав Руденко, потягнувшись за чашкою кави. – Мозок – це фільтр, і ми бачимо не всю реальність. Це пояснює багато чого. Наприклад, чому мій кіт дивиться в куток кімнати і поводиться так, ніби там привид.

— Взагалі-то, це може бути правдою, – серйозно відповіла Марта.

Руденко зупинився з чашкою в руці.

— От тільки цього мені не вистачало. Хоча… можливо після Вашого експерименту я зможу скласти коту компанію?

Женева, лабораторія Інституту теоретичної фізики

Олексій сидів у кріслі, електроди були підключені до його голови.
Марта нервово перевіряла параметри. Їй так і не вдалося відмовити Олексія від цієї затії. 

Руденко, якому наказали просто «спостерігати», стояв у кутку й виглядав так, ніби хотів бути будь-де, окрім цього місця.

— Ну що, професоре, ви готові стати Нострадамусом? – буркнув майор, склавши руки на грудях.

— Я б більше хотів стати Теслою, але як піде, – відповів Олексій, зручно вмощуючись у кріслі.

— Ага, головне, щоб не Ікаром, – пробурмотіла Марта, вдивляючись у монітор.

— Всі готові? Поїхали! - сказав Олексій і активував датчики. Експеримент почався.

Перша хвилина експерименту

— Всі показники у нормі, включаю на повну потужність, - Марта ще раз кинула оком на монітор і натиснула кнопку на клавіатурі.

Руденко намагається видаватися статуєю.

— Відчуваю легку хвилю тепла, - повідомив Олексій. Марта з Руденко синхронно кивнули.

На моніторах замиготіли нові сигнали.

— О, от і воно! – захоплено вигукнула Марта. – Його нейрони синхронізуються з квантовими імпульсами!

— Перекладіть для людей, які не закінчували Гарвард. – Руденко підняв руку, зображуючи школяра - першокласника.

— Якщо коротко – мозок Олексія зараз працює так, як не повинен, - відмахнулася Марта не відриваючи очей від монітора.

— Ну нарешті! Це ж перший чесний науковий експеримент!

— Чому чесний? - Марта на хвилину відволіклась від показників.

— Бо Ваш мозок завжди так працює, - відповів Руденко, і пошепки додав - особливо для пересічних працівників спецслужб.

Третя хвилина

— Щось не так... – пробурмотіла Марта, клацаючи по клавішах. - графіки шаленіють, дані стрибають

— Це зараз у моєму мозку чи у ваших приладах? – запитав Олексій, роздивляючись яскраві спалахи перед очима.

— І там, і там.

— О, чудово. Завжди хотів бути ілюстрацією до статті «Що може піти не так?».