Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

Розділ 1. Віджио

Червоні язики полум'я вже перекинулися на більшість будинків зрадників. Вулиці заповнювалися метушливими містянами, які намагалися врятувати свої речі. Між ними ходили королівські солдати регочучи та зводячи ці спроби до нуля. У них був наказ нікого не вбивати, без потреби. Але розлючені люди час від часу кидалися на солдат, і тоді така потреба з'являлася. Іноді вистачало одного пострілу, і після вони кидали стікати кров'ю на тому самому місці.

Морл висловився чітко: якщо зрадники з Віджио хочуть бути у складі герцогства, то нехай забираються геть. Але все що вони нажили на території Роену вони мають залишити.

Залишившись без керівників армія повстанців не змогла захищати місто. Не знайшлося сміливців, які могли б скерувати натовп. На ранок небо залилося кров'ю. 

У повстанців було все: вони увійшли у місто з мінімальними втратами. Їм треба було лише дочекатися на допомогу. Але зрада Теранса поставила на цьому хрест. Більшості довелося тікати, щоб не загинути марно та врешті привести підмогу. 

Світанок вже давно розмалював небо, коли у гомоні почувся звук бойового рогу. Він сповіщав про прибуття нової армії. Під кам'яними мурами спалахнула запекла битва. І тільки по її закінченню містяни зрозуміли, що їм на допомогу пришла армія Великого герцога Мерліна.

* * *

Мерлін  міряв свій намет кроками. Час плив непомітно, але він відчував кожну хвилину, яка минала без новин. Вже давно частина його війська вирушила вперед, і здавалося, що звістки мали надійти ось-ось.

Рада та Альбрехт обмінювалися тривожними поглядами, сидячи на стільцях біля трону. Вони встигли перевдягтися після запеклого бою на Рамурській рівнині, але напруга не відпускала. Дівчина нервово постукувала пальцями по підлокітнику, намагаючись приховати своє занепокоєння.

— Сподіваймося на хороші новини. — прошепотів Альбрехт, поклавши руку на її долоню.

Знадвору почувся шум, що змусив Мерліна миттєво завмерти на місці. Він випростався, наче натягнута струна, а його долоні стиснулися в кулаки.

— Великий герцог! Звістка з Віджио! — з порога намету з'явився воїн, відкинувши важкий полог.

За ним у намет увійшов високий чоловік у шкіряних обладунках. Мерлін, не гаючи часу, поспішив зайняти своє місце на троні.

— Великий герцог, Віджио наше! — уклонився чоловік. — Ми встигли! Ще трохи, і воїни Морла перетворили б місто на руїни!

— Як таке можливо? Останні повідомлення свідчили, що повстанці перемогли, і місто вже було під їхнім контролем! — Рада ледь не вскочила на ноги від несподіванки. 

— Це правда, Леді Вольфрам. Повстанці дійсно захопили місто, але не змогли його втримати. За нашими даними, їхні ватажки були зраджені. Морл не міг дістатися туди так швидко самостійно, ми шукаємо спосіб, яким він переправив свою армію.

— Яка зараз ситуація у Віджио? — запитав Мерлін, трохи розслабившись.

— Наразі в місті все спокійно, хоча люди налякані. Один квартал знищено повністю, але ми встигли приборкати пожежу. — відзвітував воїн.

— Що відомо про ватажків повстанців? — насупився герцог.

— Нічого конкретного. Ми знаємо лише, що їх було четверо, і вони володіли магією. Головна серед них – жінка, відома як Морська Вовчиця. Великий герцог, люди чекають на вас. Лише ви можете їх заспокоїти!

Мерлін кивнув і підвівся з трону. Разом із ним піднялися його вісім радників. Кинувши швидкий погляд на Раду й Альбрехта, він рішуче наказав:

— Готуйтеся! Ми негайно вирушаємо до Віджио.

* * *

Більше не чулося вибухів, небо було блакитне та спокійне, наче під ним не було вчорашньої битви. Лише обгорілі будинки та не затерті ще сліди крові на бруківці тепер свідчили про ті страшні події.

Рада стояла біля урвища, дивлячись, як хвилі накочують на скелястий берег. Її кінь пасся неподалік. Вдихнувши свіже океанське повітря, дівчина витерла сльози, що скочувалися по щоках. Вітер тріпав її сукню, намагаючись зірвати з плечей вовняну шаль.

Стоячи на цьому місці Рада відчувала себе самотньо. Їй зараз не вистачало матерів. Вона б усе віддала, щоб повернутися у той день, коли вони розлучилися. Можливо тоді життя склалося геть інакше. Не було так складно. Усі образи були давно забуті, залишилася лише туга.

Рада навіть не здогадувалася, що їх розділяли лише кілька годин. Якби армія Мерліна встигла раніше, вони зустрілися б. Рада не знала що Катана Вольфрам також була тут. І стояла на цьому самому місці, дивлячись на океан.

«Резенфорд» – притулок магів. Дівчина дивилася на це закинуте усіма богами місце та не розуміла, як тут зовсім скоро має з'явитися школа. 

Поринувши у думки, Рада не помітила, як до неї підійшов Альбрехт і несподівано обійняв її за плечі. Здригнувшись, дівчина обернулася.

— Що там у місті? Що робить Мерлін? — посміхнулася чарівниця, спробувавши відігнати сумні думки.

— Вони підраховують збитки! Вибач, якщо ти хотіла побути наодинці, я... — сказав Альбрехт.

— Залишайся. — попри усмішку очі її були дуже сумні. 

Хлопець зітхнув, йому хотілося сказати так багато, але не було сміливості навіть відкрити рота. Навряд зараз був час, щоб відкрити свої почуття. Альбрехт змусив себе відвести погляд, який жадібно ловив кожен її рух.

— Знаєш, Ал... У книжках та фільмах війна виглядає геть інакше. Я не знаю про що думала, коли просилася у військо Мерліна. Кому я хотіла щось довести? Тим, хто залишився там у майбутньому, чи собі... — дівчина знов повернула голову у бік океану. — Тепер не дуже важливо, що про мене скажуть. Бо... — вона затнулася. — Побачивши це пекло своїми очами...  Я хочу сказати, що тепер не збираюся відступати. Можливо саме тому я опинилася у цьому часі. Щоб принести якусь користь.

— Ти вже зробила багато.  —  Альбрехт зазирнув в її сині, як глибини океану, очі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍