Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

— Навряд....

— Я у цьому не сумніваюся, Радо. – Альбрехт  притлумив бажання ще раз її обійняти. — Знай, яке б ти не уприйняла рішення, я завжди підтримаю тебе.

— Дякую. Мабуть, для цього і потрібні друзі. Навіть не уявляю, що робитиму без тебе, якщо Мерлін зможе повернути мене додому... — усміхшка торкнулася тільки її губ.

Альбрехт відчув, як у горлі став клубок.

«Ні! Ні! Тільки не йди! Тільки не йди! — кричав його внутрішній голос. — Тільки не кидай мене!» — він не міг втратити її зараз.

— Усе буде добре. — Альбрехт спробував невимушено посміхнутися.

— Я хочу знайти маму та повернутися додому.

Їхню розмову перервав вершник, що несподівано з'явився на дорозі. Альбрехт обернувся, оголивши до половини меч.

- Альбрехт Шліман? Мені сказали, що ви тут. У мене до вас справа. — зупинивши коня, чоловік зістрибнув на землю. — Мене звуть Лью. Ще пам'ятаєте, ви посилали мене до Рамплура?

Альбрехт сховав меч у піхви.

— Рада, почекай. Мені треба з ним поговорити.

Дівчина кивнула, повернувшись до океану. Альбрехт підійшов до чоловіка.

— Добрий день, Лью! Які новини?

— Я докладно розписав у своїй доповіді. Можете прочитати її зараз.

Альбрехт узяв із його рук сувій, але читати не став.

- Скажи на словах.

Вони  пройшли по доріжці, що бігла близько від краю урвища.

- Ну, що, герцогу, добрих новин у мене для вас немає. Рамплур порожній, нікого із мешканців я не зміг знайти. Вони чи всі вбиті, чи дуже добре ховаються. Але перевірити це зараз неможливо. – Лью замовк. – Я ще ніколи не бачив такого. У місті, про яке ви нам розповідали, не лишилося жодного цілогу будинку. Його ніби стерли з лиця землі. Вибачте, але я не міг там залишатися. Армія Роену вже була поряд із Рамплуром.

Альбрехт, зірвавши зі сувою печатку, пробіг поглядом по написаному. Гнів і нестерпний біль налинули на нього хвилею. Рядки розпливалися перед очима.

Після того, як емоції стихли, Альбрехт почав розпитувати Лью про його подорож. Як він туди діставався? Що відбувається зараз в імперії? Його особливо зацікавило спілкування Лью з населенням одного села, що було неподалік Рамплура. Від них той дізнався, що бачив якихось людей, що рухалися на південь.

— Не впевнений, але це міг бути хтось із рамплурців. На жаль, їх слідів я так і не знайшов. — закінчив Лью.

Альбрехт кивнув, розв'язавши гаманець, дав чоловікові кілька золотих монет. Коли вершник поїхав, хлопець сів на камінь, обхопивши голову руками, сувій упав поряд із ним на траву.

* * *