Читати книгу - "Контракт із дияволом , Лоран Доріан"

РОЗДІЛ II — МОСТ

Міст стояв, мов старий страж над безоднею. Під ним — темна вода, що не питала імен, не рахувала грішників. Вона приймала всіх.

Макс сидів на мотоциклі, обличчя залите вогнями нічного міста, що маячіло десь позаду. Дощ лише починався — дрібний, мов шепіт.

У роті — сигарета. В руці — револьвер. У голові — порожнеча.

"От і все", — подумав він. — "Швидкості більше нема. Любові нема. Навіть страху — і того не залишилось."

Він підніс дуло до скроні, втягнув дим, видихнув повільно, спокійно — ніби востаннє.

А тоді, не дивлячись, мов відчуваючи:

— Я знав, що ти побачиш, — сказав він у темряву. — Ти завжди бачиш, коли я біля межі.

Позаду почувся знайомий голос. Спокійний. Безжальний.

— А ти завжди мене кличеш, коли вже пізно.

Макс не обертався.

— Не кликав. Просто прийшов момент. Хотів переконатися, що ти справді існуєш. Що я не вигадка.

Кроки. Повільні. М’які. Чоловік в чорному костюмі зупинився поруч, тримаючи парасольку, хоч вода, здається, його не торкалася.

— Ти не вигадка, Максе. Бо вигадка не вчинила б те, що ти зробив.

Макс повернув голову, поглянув йому просто в очі.

— Я хочу знати… Для чого це було? Навіщо ти дав мені ще один шанс, якщо в кінці я знову тут? На цьому грьобаному мосту?

Еліазар усміхнувся легенько.

— Я нічого не давав. Я лише відкрив двері. А ти сам через них пройшов. Усі вибори були твої.

— Брехня. Я підписався в темряві, бо не бачив світла.

— А може, просто не хотів його бачити?

Макс мовчав. Вода внизу билася об бетонні опори, мов спогади — об рани.

— То що тепер? — запитав він. — Якщо я натисну на спусковий гачок, ти забереш мене?

— Заберу. Але питання не в тому. — Еліазар нахилився ближче. — Питання в тому: чи справді ти цього хочеш?Чи ти хочеш поговорити?

Макс опустив пістолет. Не розрядив — просто прибрав.

— Я більше не знаю, що я хочу. І саме тому я тут.

— Тоді скажи вголос. Чого ти шукаєш?

Тиша. І потім:

— Відповідей.

Еліазар кивнув.

— Тоді ти нарешті готовий. І ми почнемо з правди. Але пам’ятай: правда — завжди дорожча за душу.

Еліазар зник так само тихо, як і з’явився. Повітря потемнішало, дощ посилився. Макс залишився сидіти на мотоциклі, револьвер уже був у кишені.

І раптом — вібрація телефону.

Лейла:
«Максе, я знаю, ти мене ненавидиш. Але я іноді думаю про тебе. Ти живий?»

Макс довго дивився на екран. Палець завис над клавіатурою, але замість відповіді — свайп вліво. Блокувати.

Телефон вібрує знову. Вхідний дзвінок.

— Алло?

— Макс?.. Це я… Лейла.

— Я знаю.

— Я просто… — вона зітхнула, як колись, ніжно. — Я згадала тебе. Сьогодні. І подумала...

— Пізно згадала, Лейло. Я більше не той.

— Я не хотіла зла…

— А я вже не хочу нічого.

Клац.

Він поклав слухавку і заблокував номер.

Навколо — ніч. Всередині — тиша. Не порожнеча. Саме тиша, вперше за довгий час.

І тільки глухий голос у голові нагадував:

— Все, що ти пережив, було потрібно. Тепер починається справжнє.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍