Читати книгу - "Спадкоємиця легенд , Міндзяк Андріана"

Розділ ПЕРШИЙ

Десь далеко, у глибинах часу, де легенди переплітаються з реальністю, народилася історія, яку майже всі забули.

Світ був розділений ще до того, як з’явилися перші спогади. Поділ цей не був очевидним, не мав межі, яку можна було перетнути чи побачити. Він жив у словах, у тіні старих історій, що передавалися з уст в уста, мов далекі відлуння давніх подій. Люди казали, що існують ангели і демони, хоча ніхто їх ніколи не бачив. Вони були частиною міфів, що залишилися від минулого, яке ніхто не міг підтвердити.

Дехто вірив, що ангели—це втілення світла, чистоти й добра. Вони не ходили поміж людей, не залишали слідів, не говорили їхньою мовою. Вони були лише мрією, ніжним подихом у найтемніші ночі, коли серце стискалося від страху, а надія була єдиним, що змушувало рухатися далі. Ангели були тими, хто не потребував доказів, бо віра у них була достатньою.

Демони ж, навпаки, залишали тіні. Їх не бачили, але їхню присутність відчували. Вони приходили у кошмарах, у тихому шепоті вітру за вікном, у відчутті, що хтось стежить за тобою вночі. Одного разу один чоловік присягався, що бачив малого демона на краю свого поля. Він казав, що створіння було згорбленим, з чорними очима без дна, і що воно всміхалося так, ніби знало щось, чого він ніколи не мав дізнатися. Але йому не повірили. Люди не хотіли вірити. Бо страх мав залишатися лише казкою, яку можна було відмахнути від себе.

З часом старі історії втратили силу. Їх розповідали все рідше, вони ставали предметом насмішок і байок для дітей. Але часом, у найдовші зимові ночі, коли вітер завивав за вікнами, а тіні вогню хиталися на стінах, хтось згадував про давні часи. Тоді знаходилися старі, які шепотіли: «Вони існують». Вони говорили пошепки, щоб не почула ніч, бо ніколи не знали, хто може слухати.

Світ змінився. Люди почали жити так, ніби нічого, окрім них самих, не існувало. Вони забули про ангелів і демонів. Вони будували міста, створювали закони, воювали, любили, зраджували. Їхні життя складалися з турбот, далеких від міфів. Але навіть у найглибшому забутті залишався хтось, хто чув ледь відчутний поклик старих істин.

Бо правда ніколи не зникає остаточно. Вона чекає.

Світ був глибшим, ніж здавалося на перший погляд. Він не складався лише з вулиць, будинків, законів та звичних турбот. Десь поза межами людського розуміння існувало щось більше. Воно було давнім, воно було всередині всього, і воно чекало.

Земля, вода, повітря, навіть самі небеса зберігали в собі відгомін тієї таємниці. Іноді, коли світило сонце, можна було побачити відблиск, який не мав джерела. Або відчути несподіваний подих вітру, що ніс у собі ледь чутний шепіт. Дехто помічав, як тіні поводилися інакше, ніж слід було б: вони простягалися не туди, куди падало світло, або з’являлися там, де їм не місце. І навіть серед ясного дня в деяких куточках світу можна було відчути присутність чогось невидимого, невловимого.

У найтемніші ночі, коли небо затягувало хмарами, коли місяць ховався, і земля занурювалася в суцільну пітьму, люди відчували щось дивне. Немов саме повітря ставало густішим, сповненим старих секретів. Здавалося, що в тій тиші можна було почути голоси. Іноді це були ледве відчутні звуки, що нагадували шепіт на межі слуху. Інколи це був сам вітер, що гуляв між деревами, змушуючи їх говорити. А дехто стверджував, що чув важкі кроки десь у темряві, хоча поруч не було нікого.

Колись давно існували ті, хто знав про справжній поділ світу. Вони знали, що світло і тінь — це не просто метафори, а сутності, які мали свою волю. Ангели й демони не були вигадкою. Вони жили серед людей, ховаючись у найвіддаленіших закутках, зливаючись із натовпом або існуючи поза межами того, що могла бачити звичайна людина.

Але світ змінився. Люди перестали слухати шепіт вітру, перестали звертати увагу на дивні тіні. Вони почали будувати міста, створювати закони, жити так, ніби нічого, окрім них самих, не існувало. Вони забули старі істини. Забули страх перед тим, що могло жити в темряві. Забули про тих, хто колись ходив серед них.

Проте правда не зникла. Вона просто чекала свого часу.

Історія не завершується, коли її забувають. Вона засинає. Вона ховається у снах, у легендах, у тих самих байках, якими матері лякають дітей перед сном. Вона живе в тих, хто все ще чує голоси в темряві, хто відчуває дотик незримого світу, хто бачить більше, ніж варто було б.

Бо одного разу мала народитися та, хто розбудить сплячі істини.

У старих книгах, прихованих у запилених архівах, залишилися натяки. Обережні згадки про тих, хто бачив більше. Записи, що тонули в метафорах, у символах, які сучасні читачі вважали вигадками. Але ті, хто знав, могли розпізнати в них правду.

Історія чекала на свою спадкоємицю.

Її ім’я ще не було вписане в легенди, бо вона ще не народилася. Але її поява була неминучою. Колись вона відкриє очі, і світ затремтить від пробудження істини. Можливо, вже зараз, десь у нічній тиші, у вітрі звучало передвістя її приходу.

Той, хто спить, починав прокидатися.

Десь у місті, серед кам’яних вулиць, що пам’ятали іншу епоху, почали з’являтися тріщини. Не в будівлях, не в землі, а в самій реальності. Істота, ще не народжена, вже залишала сліди у світі. Вона ще не знала цього, не мала імені, не зробила жодного кроку. Але її тінь уже лягала на історію.

Щоночі голоси ставали гучнішими.

Істина, яка так довго дрімала, готувалася повернутися.

На околиці міста, де старі будинки тулилися до темних лісів, стояв будинок, який уникав уваги. Ніхто не знав, коли його побудували. Сусіди не могли згадати, хто там живе. Але кожної ночі у його вікнах мерехтіло слабке світло, ніби хтось читав стародавні тексти, вкриті пилом століть.

Усередині будинку, серед книжкових шаф, високих, наче стіни фортеці, старий чоловік схилився над пожовклим пергаментом. Його пальці, зморщені від віку, ковзали рядками символів, яких більше не навчали у світі людей. Його очі, глибокі, як криниці, читали долю, що ще не здійснилася.

Він знав, що вона з’явиться. Він не знав де і коли, але знак вже було зроблено. Перший порух вітру, що розбудив давні тіні, вже стався. Він підвів голову, і в його очах спалахнуло розуміння.

"Час настав", — прошепотів він у темряву.

Далеко звідси, у місті, де вогні ніколи не згасали, молода жінка, ще не народжена, вже мала долю. Вона спала у тиші, що охопила її матір, але її сни вже були сповнені образів.

Вона бачила місця, яких не знала. Ходила стежками, яких ще не існувало. Її очі вдивлялися у темряву, і в цій темряві щось дивилося на неї.

Коли вона народиться, вона не знатиме, що несе в собі. Але світ впізнає її.

Істина не може залишатися прихованою вічно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍