Читати книгу - "Від кохання до ненависті один крок, Юльчик"

Розділ 1. Листопад. Початок, що пахнув кавою та вітром

Кінець листопада пахне холодом, опалим листям і надто гарячою кавою в паперовому стакані. Для когось це пора підготовки до зими, для інших — час закритих вікон і закритих людей. А для неї — найулюбленіша пора року. Бо саме в таку пору завжди починається щось нове. Або хтось.

 

⠀

Дана стояла біля вікна в улюбленій кав’ярні на перехресті тихої вулиці. Не тому, що була каво манкою — вона любила атмосферу. Місто в дзеркалах, пара з чашок, чужі обличчя, кожне з яких — окрема історія. Вона носила шарф у два оберти, стару куртку кольору кориці й усмішку, яка ніколи не була навмисною.

 

— Одна кава з собою і два міні-еклери, будь ласка. — пролунав голос з-за її спини.

 

⠀

Він не чекав у черзі. І, схоже, не бачив, що вона стоїть перед ним.

Дана повільно повернулася. На нього. На сірий светр. На темні очі. На наплічник, який виглядав, ніби він не знімає його навіть уві сні.

 

⠀

— У нас тут, здається, є черга. — сказала вона, дивлячись прямо.

— Я справді не побачив. Пробач.

 

⠀

Голос був спокійний, навіть занадто. І вона не могла зрозуміти, чи то йому байдуже, чи він просто завжди такий.

 

⠀

— Все нормально. — знизала плечима, але не всміхнулася.

— Макс, до речі. — додав він, наче вони були вже знайомі.

 

⠀

Цей день нічим не завершився. Вона взяла свою каву й пішла. Але його ім’я збереглось десь на краєчку думок. Чомусь.

⠀

Через два дні він знову був там. У тій же кав’ярні. У тій же куртці. У тій самій черзі.

— Привіт, черго. — кивнув їй, підійшовши.⠀

— О, знову ти. Уже бачу — ти не просто любитель кави, а фанат еклерів.

— Це моє паливо.

— Я — кондитер, між іншим. Якщо що, твої шанси на якісні еклери зросли.

 

⠀

Вона не знала, чому сказала це. Вона зазвичай не починала таких розмов. Але з ним було легко.

 

⠀

І він знову нічого не відповів — просто всміхнувся. Тихо. Ніби не хотів злякати мить.

⠀

Протягом наступного тижня вони бачилися ще двічі — випадково, звісно. Вона не чекала його, але дивилась у двері кав’ярні частіше. Він не писав їй — бо ще не мав номера — але наче знав, коли вона буде.⠀

Їхні діалоги були короткі, але не порожні. Вона любила, що він не намагався вразити. Він просто був. Присутній. І щось у цій присутності було дивно важливим.

 

⠀

— Слухай, Дано. — сказав він одного вечора, коли вони знову стояли з кавою під навісом. — Може, якось без кав’ярні?

⠀

Вона дивилася на нього довго.

— А як із твоїм «паливом»?

— Якщо будеш поруч, я переживу й без еклерів.

 

⠀

Вона всміхнулась. І вперше — щиро. Як на фото, які знімають без попередження.

 

Перше «некафейне» побачення виявилось абсолютно не схожим на побачення. Макс запросив її на виставку старих фотографій у невеликому приміщенні, де в повітрі витає запах часу. Дана не мала нічого проти — вона завжди тягнулася до візуального мистецтва. Але все одно здивувалась.

 

— Ти що, в курсі, що не всі дівчата кайфують від чорно-білих знімків людей, яких уже давно немає? — запитала, коли вони зайшли.

— А ти в курсі, що не всі хлопці намагаються повести дівчину в кальянну чи кіно на перше побачення? — відповів.

 

⠀

Він не був романтичним у класичному сенсі. Не говорив компліментів. Не запрошував на вечерю при свічках. Але щось у ньому було по-справжньому уважне. Він міг зупинитися, щоб подивитись на фото дитини на руках у батька далекого минулого, й тихо сказати:

 

— Подивись, як він тримає її. Наче світ закінчується за межами цього погляду.

 

⠀

І Дана відчула, як в ній щось зміщується. Якесь напруження всередині поволі розтає. Вона завжди здавалася сильною, різкою, гострою на язик. Але біля нього їй хотілося просто мовчати. І це не лякало.

 

⠀

Після виставки вони зайшли у стару піцерію, де пахло томатами і випічкою. Замовили одну велику піцу з оливками й ананасом. Дана зробила великі очі, коли Макс спокійно з’їв шматок.

 

— Ти щойно не лише з’їв ананас на піці, а й зробив це з таким обличчям, ніби це норма.

— Це і є норма.

— Ага, а ще потім ти скажеш, що ставиш чайник до закипання без води.

 

⠀

Вона не зупиняла себе.

 

З Максом не треба було стримуватись — і він це любив. Він слухав уважно. Дивився, як вона жестикулює. Як злегка закусує губу, коли сміється. Як мружиться, коли щось обдумує.

 

Наступні тижні були не як у фільмах. Вони не стали парою з першого побачення. Він не тримав її за руку на людях, а вона не чекала на повідомлення щохвилини. Але все якось складалося.

 

⠀

Вона запрошувала його в гості:

— У мене вдома пахне ваніллю, корицею й печивом. Вечеря простенька — макарони з соусом, але це вже щось.

 

⠀

Він приходив. І допомагав мити посуд. І стояв, спершись на дверну раму, поки вона збивала вершки.

⠀

— Ти наче маленька фабрика щастя. — сказав якось.

 

⠀

Але вона бачила більше в тому, як він знімав куртку і обережно вішав її на вішак, як перевіряв, чи зачинені вікна, коли вона забувала. Як питав, чи їла сьогодні. Дана ніколи не шукала пафосу. Їй треба було просто, але щиро.

⠀

До середини грудня він став частиною її життя. Не як шторм — як повільна річка, що обтікає береги. Вони разом готувати їсти, запізнювались у магазин, щоб купити мандарини, дивились дурні серіали й засинали під тихий голос ведучого кулінарного шоу.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍