Читати книгу - "Готель Велика Пруссія"

не брехню... Ти міг би не приховувати, що їдеш у Берлін допомогти дружині, яка вскочила в халепу. Тим більше, я зовсім не проти.

Вона схилилася до нього й поцілувала в губи.

— Мені було добре сьогодні, — почув він її шепіт. — Щасти тобі там.

На цих словах Бейла його залишила.

За чверть години Вістович вийшов з «Мінотавра» у препаскудному гуморі. «Бейла має рацію, — думалось йому, — на біса мені було їй брехати?.. Але що зроблено, те зроблено, і справу треба доводити до кінця. І найперше — знайти вагому причину для відрядження у Берлін».

Швидким нервовим кроком чоловік пройшов уздовж темного Ринку, вийшов на Галицьку площу, звідки рушив на Академічну. Ще за кілька хвилин щосили постукав у двері Дирекції поліції. Заспаний черговий з подивом витріщився на комісара.

— Скажи, щоб арештованого в справі Цільмана привели в кімнату допиту, — з порогу випалив Вістович, — хутко!

— Так jest!

Комісар піднявся до свого кабінету і, запаливши цигарку, кілька хвилин курив, дивлячись у темне вікно. Він знав, що поверхом вище у своєму бюро дрімає Шехтель, дочікуючись, коли вранці прийде телеграфіст. Головне — щоб його шеф раптом не прокинувся. На годиннику доходила четверта, отже, залишалося трохи більше трьох годин. Вістович залишив у кабінеті плащ й, прихопивши олівець і кілька чистих аркушів паперу, вийшов з кабінету і рушив донизу, в підвал, де містилася кімната допитів.

Арештований сидів за широким столом, поклавши руки в тісних кайданках перед собою. Над ним мерехтіла лампа, поливаючи його виснажене обличчя скупим жовто-синім світлом.

— Ляховичу, зніміть із нього кайданки, — наказав комісар черговому.

Той нерішуче затупцював на місці.

— Робіть, що кажу.

Черговий скорився.

— Це щоб ти міг писати, — пояснив арештованому Вістович і поклав перед ним папір і олівець. — Вийдіть, Ляховичу. Як будете потрібні, я гукну.

Той козирнув і залишив їх наодинці. Арештований взявся розтирати зап’ястя, на яких кайданки залишили помітні червонуваті сліди.

— Як тебе звати? — запитав комісар.

Чоловік ще минулої доби не раз чув це запитання, але з моменту свого арешту так і не зронив ані слова, мовби ковтнув язика. От і тепер він відповів тільки зневажливим насмішкуватим поглядом. Це виявилося помилкою: миттю опинившись справа, комісар вперіщив арештанта кулаком в обличчя, від чого той перевернувся на стільці й відлетів до стіни. Вістович рушив за ним, вхопив за сорочку й випростав перед собою.

— Повторюю ще раз: як тебе звати?

Той знову мовчав, тому поліцейський щосили вдавив його в стіну. Арештант почав задихатися і, видно зрозумівши, що справи кепські, нарешті вимовив:

— Дмитро.

— Брешеш! — гаркнув комісар. — Це — тутешнє ім’я, а ти, найпевніше, росіянин!

— Дмітрій... — здавленим голосом уточнив той.

— Чудово. А тепер кажи прізвище!

— Кравцов...

Вістович відірвав його від стіни і жбурнув убік столу Тому ледь вдалося втриматися на ногах, вхопившись руками за стільницю.

— Думаю, ти все одно мені брешеш, Дмітрій Кравцов, — промовив комісар, — але зараз мені байдуже...

Він підняв із підлоги стілець і змусив того сісти.

— Де твої зверхники? — знову запитав він.

Арештант мовчав і тільки голосно відсапувався.

— Кому ти в дідька телеграфував зі своєї нори? — Вістович загрозливо підвищив голос.

Не почувши відповіді, він зацідив йому вдруге. Цього разу не так сильно, тому чоловік втримався на своєму стільці.

— Моєму начальству, — сказав Дмітрій.

— Росіянам?

— Так.

— Кому саме?

— Не знаю. Мені мало про них відомо.

— Що саме ти їм передавав?

Чоловік замовк і опустив голову в очікуванні нового прочухана.

— Гаразд, всі твої документи в нас. Невдовзі ми й самі дізнаємося, — вже спокійно сказав комісар. — Де знаходяться твої росіяни? У Берліні, чи не так?

Арештант кивнув. Вістович дістав цигарку і простягнув йому.

— Сірники отримаєш, коли все розпишеш мені на папері, — додав він.

Дмітрій взяв до рук олівець із такою обережністю, ніби це була отруйна змія. Трохи повагавшись, він зрештою почав писати. Літери йому вдавалися криві, рядки зносило то вгору, то вниз, але врешті-решт зізнання було готове.

— Підпис унизу, — сказав комісар і кинув тому коробку з сірниками.

Арештант підписався і жадібно закурив. Вістович гукнув чергового.

— Назад його до камери, — наказав комісар, згортаючи списаний аркуш вчетверо.

О пів на сьому, за півгодини до приходу поліційного телеграфіста, комісар піднявся до кабінету директора поліції. Той, як і очікувалося, вже не спав. Вістович поклав перед ним зізнання Дмітрія і заявив, що сьогодні ж вирушає до Берліна. Шехтель виглядав дещо розгублено.

— Але... Чи знаєте ви, кого й де будете шукати? — перепитав він. — Берлін збіса великий.

— У мене є там друзі в поліції, — збрехав комісар, — до того ж, коли ви розшифруєте документи цього Кравцова, я буду вже в потрібному місці. Значно раніше, ніж хтось з Evidenzbüro.

Останній аргумент виявився найпереконливішим.

— Що ж, я не проти, — задумливо промовив Шехтель, — можливо, й справді ви маєте рацію... Єдине — поліція не може оплатити вам таке відрядження. Ви ж знаєте, що наприкінці року ми бідні як церковні миші.

— Не турбуйтеся. Задля такої справи я вирушу за свій кошт.

Директор підвівся з крісла і трохи поправив зім’ятий гарнітур. Простягнув комісарові руку.

— У такому разі, успіху вам. І не смію затримувати, — дещо врочисто мовив шеф, — як тільки випаде нагода, зв’яжіться зі мною...

Це було якраз те, що Вістович найдужче хотів почути. Потиснувши руку директору, він поспіхом вийшов на вулицю, де скреготінням перших трамваїв і меланхолійною ходою одиноких перехожих прокидалося місто.

V

Позен

2.11.1905

Ще напередодні в полудень усіх постояльців готелю «Велика Пруссія» попередили, що просторий клуб і ресторація впродовж наступних двох днів не працюватимуть. Для компенсації гостям запропонували щедрі знижки в двох кнайпах і ресторані Вальдемана, що знаходилися на іншому кінці Вільгельмштрассе. Найкращі номери на четвертому і третьому поверхах також виявилися недоступними для резервування. Тих, кому прагнулося замешкати саме в них, уклінно просили завітати через дві доби, не раніше... Здивовані клієнти намагалися з’ясувати, що ж за поважне панство там зупинилося, проте рецепціоністи тільки стримано всміхалися й пояснювали, що не можуть зрадити такої таємниці. Хоч, по щирості, ніхто з них і сам достеменно нічого не знав. Вчора вранці