Читати книгу - "Готель Велика Пруссія"

вони здивовано спостерігали, як із клубу виносили розібрані більярдні столи, а замість них встановили там чималий, висотою в півтора метра, боксерський ринг. Згодом біля дверей з’явилося двоє міцних і неговірких чоловіків, що вже нікого не пропускали досередини.

Ще менше, ніж рецепціоністам, було відомо кухарям і кельнерам. На вечір їм наказали приготувати з десяток гарячих страв, переважно м’ясних, чималі нарізки сиру, найкращих ковбас та фруктів. Ще більше вишуканих десертів. До цього — в чималій кількості французького та іспанського вина, коньяку і шнапсу Для обслуговування обрали п’ятнадцятьох найкращих офіціантів.

Увечері між 22:00 і 22:30 один за одним до готелю прибули статс-секретар Франк фон Гарпе, підприємець Вальдемар Ніцпон, голова соціал-демократів Фрідріх Еберт і полковник Йорн Альсдорф. Кожному запропонували номер на четвертому поверсі, аби гості змогли перепочити з дороги й привести себе до ладу. Приблизно о 23:00 всі четверо спустилися донизу, де, зустрівшись, обмінялися кількома стриманими словами, після чого кельнер запропонував їм шампанського. Ніхто з них не відмовився. Узявши до рук по холодному, майже крижаному бокалу, чоловіки пройшли до клубу, де вмостилися на зручних кріслах за лакованим столиком. Над ним висіла невелика електрична лампа, що правильним конусом розливала м’яке тьмяне світло. Його було достатньо, щоб, приміром, дивитися в карти або в склянку з випивкою, але замало, щоб читати газету чи який-небудь документ... Яскраво освітлювався лише порожній бійцівський ринг у протилежному від них кутку.

— Не знав, що сьогодні плануються боксерські поєдинки, — нервово пересмикнувши бровою, сказав Ніцпон, — нас про це не попередили.

— А в чому річ? — одразу ж перепитав полковник. — Не витримуєте таких видовищ? А я їх полюбляю. В юності й сам боксував.

— Зараз не до того, — буркнув фабрикант у відповідь.

— Це точно, — підтримав його статс-секретар, — крові й насильства довкола з надлишком.

Сказавши це, фон Гарпе підніс холодний бокал до чола й болісно скривився. Врешті витягнув із внутрішньої кишені піджака маленьку коробочку з пігулками й, діставши одну, обережно ковтнув. Голова у нього нестерпно боліла від самого ранку.

— Чи відомо, як просувається розслідування смерті бідолахи Лютке? — знову озвався полковник, що серед всіх перебував у найкращому гуморі.

— Ні чорта не відомо, — відповів Еберт і запалив сигару, — навіть не вдалося з’ясувати, кому доручили слідство... Ці берлінці відмахнулися від мене, як від мухи.

— Воно й зрозуміло, — простогнав фон Гарпе, — в Кріпо ніколи не розголошують своїх внутрішніх справ...

— І це при тому, що ви з Ебертом були перші, хто знайшов тіло, — зауважив полковник.

— Не нагадуйте, — благально мовив страждалець, — через це нас ледве випустили з того проклятого Берліна.

— Спершу Ціммерман, потім Штефан Дрезен, тепер Лютке... — видихнув Ніцпон. — Ви й далі казатимете, що ці вбивства між собою не пов’язані?..

Не в стані більше сидіти, фабрикант підхопився на ноги, рясно розплескавши довкола себе шампанське.

— Хто? — верескнув він. — Хто з нас буде наступним? Я вас питаю, хто?

— Сядьте, Ніцпоне, — стомлено вимовив Еберт.

— Спершу скажіть, що ви збираєтеся робити?

— Найперше — відбудемо сьогоднішню зустріч, — якомога спокійніше вимовив полковник. Таким тоном зазвичай заспокоюють капризну дитину або жінку під час нападу істерики.

Фабрикант провів рукою по обличчю. Потім роззирнувся. Крім них в цьому клубі було заледве п’ятеро чи шестеро осіб, проте їхню увагу він привернув.

— Сядьте, — повторив Альсдорф.

Ніцпон скорився.

— Господи милосердний, як же я втрапив у це лайно... — зітхнув він наостанок, після чого запанувала мовчанка.

О пів на дванадцяту до готелю під’їхав темно-сірий «Austin». Швейцар, що, виструнчившись, як солдат, стояв біля входу, поспіхом рушив до авта і запопадливо прочинив дверцята зі сторони пасажира.

— Доброго вечора, пане Вінкелю! — радісно привітався він з чоловіком у темному пальто й акуратному капелюсі, щойно той встиг ступити на землю. — Як подорож?

Той вирівнявся у повен зріст і ледь помітно всміхнувся блідими, мов у вампіра, губами. Глибоко запалі очі при цьому лишилися крижаними.

— Спасибі, добре.

Водій тим часом дістав невелику валізу прибулого й простягнув її швейцарові. У холі вже чекав портьє з двома служниками.

— Ласкаво просимо, пане Вінкелю! Бажаєте чогось з дороги?

— Ні, одразу до кімнати.

— Як накажете. Дозвольте вас провести...

— Четверо моїх гостей вже прибули?

— Так. Чекають вас у клубі.

— Прекрасно.

На цих словах Вінкель пішов слідом за портьє, який також запитав, як минула його мандрівка і чи добре гість себе почуває.

— Чудово почуваюся, — відрубав той і біля самих дверей додав: — Невдовзі має прибути моя дружина. Проведіть її в мій номер, навіть якщо я буду вже у клубі.

— Неодмінно, пане Вінкелю.

— А тепер ідіть.

— Мене вже тут немає. Гарного вечора!

Удо Вінкель спустився донизу через двадцять хвилин. Тримався, як завжди, рівно, дивився дещо зверхньо й поблажливо всміхався персоналу готелю. За кілька кроків від нього йшли двоє охоронців. Втім, навряд чи він їх потребував. Останній сміливець, що готовий був кинути виклик цьому чоловікові, давно вже був на тому світі.

Вінкель народився й виріс у Позені. Батько його був дрібним антикваром, а що хисту особливого до торгівлі не мав, то сім’я ледве зводила кінці з кінцями. Та все ж Ганс Вінкель зумів нашкребти своєму єдиному синові на університетську освіту, про що Удо ніколи не забував і завжди був йому вдячний.

Ще в студентські роки амбітний і зухвалий син антиквара, що понад усе прагнув вирватися з бідності, познайомився з такими ж відчайдухами, як і він сам. Ті найперше спонукали його жити не по кишені, затягуючи в світ нічних розваг, дорогих ресторацій і жорстоких поєдинків з тими, хто так само жадібно смакував пирогом життя, рвав його зубами і, найважливіше, зазіхав на його власний шматок. У цих бійках Удо став жорстоким і нещадним до суперників, добре розуміючи простий вовчий закон: якщо не перегризеш горлянку ворогові, то він перегризе її тобі.

Далі слід було шукати доброго заробітку, який би відповідав його розкішному способу життя. В університеті Вінкель вивчав право, але йти працювати за фахом не поспішав. Хоча б тому, що гнити в якій-небудь нотаріальній конторі чи служити в суді він би вже не зміг. Та найголовніше — молодим юристам на перших порах мало платили, а чекати Удо не хотів. Від батька юнак перейняв