Читати книгу - "Якщо полюбиш прокляття"

зображенні у капищі. По стінах забігали швидкі промінчики від полум’я численних факелів. Похмуре приміщення ожило. І враз запахло степовим полином.

Хлопець важко задихав, як після довгого бігу. Огнеслава підійшла до ліжка з іншого боку, поклала руки на Диводанові груди і з силою натисла на них.

Враз стрепенулися — і завмерли язички полум’я, все навкруги застигло, лише губи чаклунки ворушилися й мерехтіли діаманти на її стегнах. Гайнелій затулив рота рукою, не дихав, уся шкіра стужавіла. Німо холонув жах в очах, що бачили, як на смертельно блідому обличчі Диводана зникали, танули, мов сніжинки, цяточки ластовиння. А ще щось змінювалося за тремтінням вій і повік… Втрачало забарвлення волосся, розпрямлялися тугі кучерики.

Скільки це тривало — кілька довгих годин чи лише мить?

Зненацька сильний подув вітру збудив завмерлі смолоскипи — вони спалахнули весело та яскраво, забігали по кутках рухливі тіні. Огнеслава випросталась, і волосся опустилося на плечі. Неквапно відійшла від ліжка.

Диводан, наче прокинувшись, із заплющеними очима обмацав долонями спочатку свою голову, потім груди. Сперся руками, поволі сів, не спускаючи з ліжка ніг. Нарешті підняв повіки й поглянув на Гайнелія, який стояв поруч. Подивився сірими, як небо в похмурий день, очима — і не всміхнувся. Пряме біляве волосся сягало плечей. Обличчя без ластовиння здавалося суворим, а правильні риси — надміру витонченими.

Мовчав, думав, наче намагався згадати щось важливе. Потім швидко, але обережно зіскочив на підлогу, м’яко стукнули об камінь шкіряні чобітки. Деякий час постояв, важко було збагнути: чи то він злегка похитувався, чи гойдалися поруч тіні та відблиски. Лице поступово порожевіло, а лляна сорочка так і залишилася закаляною темними згустками крові.

— Огнеславо? — озирнувся й нарешті помітив її. — Тобі я завдячую спасінням?

Голос його змінився також: не бризкав дзвінко й зухвало навсібіч, а звучав глухо, став низьким і приємно спокійним.

— Сюди тебе привіз Гайнелій, — відповіла руда чаклунка, знімаючи з голови різьблено-срібний обруч.

— Добре. Дякую… Я маю звістку од Віланди.

— Схоже, вона потрапила у пастку?

— Вельф не випускає її з замку.

— Потрібна моя допомога?

— Так.

— Я знаю, що робити. Чому ти так дивишся?

— Ти дуже змінилася.

— А Гайнелій?

Диводан повернувся до принишклого, зачудованого Гайнелія. По довгій хвилі спитав:

— Що сталося?

Той зам’явся.

— Щось негаразд… зі мною?

Огнеслава мовчки взяла його за руку й повела до великого дзеркала, що прикрашало стіну між вузькими вікнами.

Диводан байдуже поглянув на своє віддзеркалення.

— Навіщо Коріель… змінив мене?

— Це зробила я. Інакше не могла врятувати.

Запанувала мовчанка.

— Диводане! — не витримав Гайнелій. — Як ти почуваєшся?

— Дуже добре. Справді. Дякую, мила Огнеславо. Що маю робити тепер?

— Чекатимеш тут на Віланду. А я поїду з Гайнелієм. Схоже, завтра — вирішальна битва. Боїшся, славний ватагу? — вона усміхнулась степовику, іронічно підбадьорюючи його.

— Важко буде під час такого вітру…

— Завтра він стихне. Це ж звичайний для цієї пори вітер.

— Щось занадто сильний… Може, його хтось наслав?

— Не знаю. Але нам він на заваді не стане. Збирайся, зараз і вирушимо, — мовила занадто різко й швидко вийшла, прошелестівши рясною пеленою спідниці.

Незнайомий, чужий Диводан дивився у вікно й до чогось уважно прислухався. Гайнелій же не чув інших звуків, крім тихих стогонів вітру, і було йому страшно і тоскно, і хотілося стати маленьким, непомітним, зіщулитися в куточку благенького намету й ні про що не думати, а надто про те, що скачуть зараз степом вершники, яких підбурив він. Він. Страшний, безжалісний ватаг. І нікому не можна показати своєї невпевненості, хіба лише Диводанові…

Протяг холодив спину, ворушив волосся. Похмуро і страшно було у великій кам’яній фортеці, майже порожній.

18

Сталося диво.

Нечисленні загони, що їх поспіхом зібрав молодий і зовсім недосвідчений Гайнелій, розгромили велику Стратомирову орду. Налетіли зненацька, разом з вітром та курявою, билися з таким нечуваним завзяттям, що враз зім’яли супротивників та довго переслідували розпорошених без надії й відваги воїнів.

Увечері вони вже поверталися до табору обтяжені здобутими обладунками та зброєю, кожен вів за собою кількох коней. Проте бранців було небагато: в мисливському азарті степовики вбивали майже всіх підряд.

Уже смеркалося, коли кілька запорошених хлопців приволокли й кинули до ніг Гайнелія пораненого Стратомира.

Молодий ватаг від несподіванки навіть не зміг набути грізного вигляду. Розгубився, мовчав, тільки міцно стискав руків’я меча й поцяцькований золотом черес.

Переможений ворог стояв навкарачки, гарчав, намагаючись звестися — брудний, жалюгідний, без шапки й розкішної пекторалі, яка вже виблискувала на одному з його мучителів. Нарешті досить виклично випростався, стоячи на колінах і хапаючись розчепіреними пальцями за прим’яті, затоптані ногами й копитами пучки трави.

Гайнелій учепився нещасному в горло:

— Де твій син, злодюго?

— Помер, — прохрипів Стратомир, і Гайнелій знеможено послабив пальці, руки впали на плечі бранця — він добре, дуже добре знав страшні степові звичаї щодо коханих дружин знатних кочовиків.

— Помер? І вже поховали?

Старий лише кивнув.

— А Талка?

— І її…

— Брешеш! Сховав десь, боїшся, що шукатиму! І знайду!

— Шукай, — вишкірив зуби Стратомир і сів на п’яти. — Шукай. Можу й допомогти. Його знайти легко — надмогильний насип чималенький.

Гайнелій стиснув зуби, хвилясті зморшки розсікли чоло. Облишив старого, відійшов на кілька кроків. Раптом наче скипів, підбіг до коня, вихопив аркан та влучно накинув на Стратомирову шию, скочив у сідло й помчав, тягнучи, мов непотрібний мішок, свого ворога, який зумів таки послабити руками зашморг, але не настільки, щоб звільнитися.

Несамовито поганяючи коня, Гайнелій скакав навмання й не обертався, допоки не стихли крики та хрипи, лише потому покинув знівечене тіло колишнього ватажка разом з арканом і навіть не глянув, чи той ще живий.

Нагасавшись у розпеченому сонцем степу, знеможений, знесилений, неспішно під’їхав до табору, де вже варили в казанах м’ясну юшку. Солодкий запах диму та їжі заспокоював, лоскотав ніздрі й очі, на які мимоволі наверталися сльози. Зліз з коня, зійшов на крутий пагорб і сів нагорі, обхопивши коліна, дивився на скупчення наметів, людей та коней, чиї тіні рухались у відблисках численних вогнищ.

Ззаду несміливо підійшов худий сутулий чолов’яга. Сонце зайшло, стемніло, і обличчя подорожнього, опаленого сонцем та вітрами, майже не було видно в темряві. Він нерішуче кашлянув.

Гайнелій повернув голову:

— Чого тобі?

— Я не знаю напевно… Але Талка, може, ще й жива… Її живою поклали до могили.

Гайнелій неприродно сіпнув головою:

— Звідки знаєш?

— Я закопував вихід.

— Чому її не вбили?

— Дуже кричала, що хоче жити… Закопали живою.

— Могилу знайдеш? Зараз, уночі?