Читати книгу - "Якщо полюбиш прокляття"

class="p1">— Та воно можна спробувати…

Гайнелія наче буря підхопила, сам не встиг опам’ятатися, як збіг з крутого схилу, взяв із собою кількох молодиків і, шаленіючи від розпачу й надії, що колючками сплелися в душі, вскочив до затишного намету, де сиділа без прикрас, в довгій білій сорочці з вишивками, які зазвичай носили жінки орачів, Огнеслава. А біля її ніг лежав величезний пес, схожий на ведмедя.

Стисло розповів усе про Талку.

— Їдьмо, — підвелася дівчина, — тільки запам’ятай: якщо вона мертва, я нічим зарадити на зможу. Мертвих я не воскрешаю. Зачекай біля намету.

Місячна ніч розлилася над степом. Зоряна баня вкрила прохолодним шатром спраглу від спеки шурхотливу рослинність. Немов повільно віддаляючись, поступово стихав табірний гамір.

Прошелестівши запоною, вийшла Огнеслава, вже вбрана в чорне, вона сяяла, мов місячна ніч. Запитала в степовика, який розповів про Талку:

— Від чого помер Алдан?

Той здригнувся, але відповів статечно:

— З коня впав. Дуже невдало, оком на дрючок. Пробив усю голову.

— Одразу вмер?

— Ага.

— Їдьмо мерщій.

Свіже поховання знайшли на світанку. Курган виявився не таким уже й великим для сина могутнього ватажка. Похмуро чорнів серед прим'ятої трави, ледь освітлений вузькою багряною смугою, на яку зверху давили важкі нерухомі хмари.

Копати пухку землю було неважко.

Коли заступи провалилися в темну яму й хлопці розширили вхід, Огнеслава взяла смолоскип і, не згинаючи стану, ввійшла до могили. Гайнелій нерішуче потоптався по свіжорозритій землі — і поліз-таки за нею. Стрепенувся від липкого доторку перестоялого повітря, повагався, озираючись усередині склепу.

Талка лежала по ліву руку від Алдана. Огнеслава зупинилась поруч, укривши її зв’язані ноги подолом широкої спідниці, низько опустила смолоскип.

Гайнелій став на одне коліно, швидко обмацав обличчя, груди і руки дівчини. Вигукнув у відчаї:

— Вже холодна!

— Тихо! — владно наказала чаклунка. — Її душа ще поруч і швидко повернеться. Стань обличчям до стіни, не дивись і не рухайся.

Гайнелій повернувся й закляк, пальці затремтіли, а волосся злиплося від поту. Моторошно потріскувало полум’я, на земляній стіні метушилися полохливі тіні.

— Підійди, — голосно мовила Огнеслава, — тебе вона має побачити першим, — і додала, помітивши в його очах жах: — Заспокойся, а то злякаєш її.

Гайнелій розв’язав вірьовки на потеплілих Талчиних руках. Вона розплющила очі й тихенько застогнала.

— Талко! Говори до мене! — скрикнув Гайнелій.

— Де я?

— Ти зі мною, — обхопив її всю, пригорнув до себе.

— Швидко забирайтеся звідси, — наказала Огнеслава. — Нагодуй її та найближчим часом не залишай саму.

— А ти?..

— Хто це? — запитала Талка. Два запитання прозвучали одночасно, але Огнеслава відповіла лише на перше:

— Мені ще потрібно задобрити духів. Приїду пізніше.

Хлопець взяв на руки здивовану й перелякану Талку і пішов до виходу, з якого сірів несміливий світанок, а Огнеслава, залишившись наодинці з мерцем, нахилила факел і підпалила підстелений під покійником повстяний килимок.

Мовила урочисто:

— Ти не мав права тягти за собою одразу двох.

Жовті язички полум’я охопили небіжчика з усіх боків, і він заворушився на ложі. Вогонь враз спав.

— Добре, — прошепотіла Огнеслава, — я сама навік запечатаю твою могилу, — кинула смолоскип посеред земляного склепу та вийшла. Вогонь ще довго потріскував, згасав і спалахував знову — останній живий у царстві мертвих.

19

Вітер стих.

За кілька днів наніс на стіни замку багато дрібного бруду: уламків, корінців, піску — все це понабивалося в тріщинки та шпаринки і надало будівлі ще похмурішого вигляду.

Віланда неспішно прогулювалася вздовж міцного оборонного муру, оглядала згори далекий виднокрай. Де-не-де сонячні промені вже почали пробиватися крізь сувору завісу хмар. Юна чаклунка дбайливо струсила суху бадилинку з подолу своєї спідниці, задумалась. Побачила на підвіконні зелений листок тополі, склала конвертиком. Зосереджено дивлячись на свої пальці, почала потроху відгинати краї, з кожним рухом листочок розростався, відтак став завбільшки з велику хустину, м’які соковиті краї звисали вже до дерев’яного настилу широкого балкону, але вона уперто продовжувала працювати. Нарешті оглянула неприродно великий, з нерівними краями листок, покрила цією накидкою свої плечі, закуталася, витягла наверх довге чорне волосся. Зелень щільно облягла стан і враз змінила колір, покоричневіла, перетворилася на звичайне чоловіче вбрання, яке носили степовики, з нефарбованої брунатно-жовтуватої шкіри. Без жодних ознак зелені.

— Ти ж знаєш, що я цього не люблю, — почула позад себе невдоволений голос Вельфа.

Рвучко повернулася в його бік:

— А я не люблю, коли за мною стежать.

— Іноді це корисно. Можна дізнатися щось нове. Мої люди донесли, наприклад, що сюди прибігав собацюра Огнеслави. То що він приніс?

Замість відповіді Віланда зухвало спитала:

— Скільки тобі років, Вельфе?

— Дивні розмови ти заводиш!

— Зізнайся: ти вже досить-таки немолодий. Статечний кочовик у такому віці давно вже відпустив би вуса.

— Хіба в Авіларі чоловіки коли-небудь відпускали вуса чи бороди?

— Авілар, Авілар… Казкова країна… — задумливо проспівала Віланда й несподівано спритно, мов рись, видерлась на високий зубець кам’яного муру. На долоні в неї з’явився бурштиновий напівпрозорий камінчик. Простягла руку вниз, відхилила вбік — з середини камінця заструменів, потік у далечінь яскравий жовтий промінь. Спритно застрибнула на нього й пішла, мов по канату, обережно перебираючи ногами.

Вельф запізно кинувся за нею, не встиг і зупинився на краю кам’яного виступу стіни. Вихопив меч, рубонув відрізок променя, скільки зміг дістати. Відломився шматок завбільшки з руку — і впав у рів, що оточував замок. На дні зашипіла вода — хмаринка пари злетіла вгору.

Віланда озирнулася, розсміялась:

— З Тровіком не позмагаєшся!

І попрямувала в затінену хмарами неяскраву небесну блакить, тільки нічне волосся ще довго розрізнялося вдалині темною плямою. Нескінченний промінь муляв очі.

З низького отвору чотирикутної вежі, трохи схиливши голову, вийшов Коріель, здивовано здійняв чорні брови:

— Знову витівки Огнеслави! Шкода, не встигли зловити її кудлатого песика. Наші лакузи тільки біля казана спритні й кмітливі… А в цієї «вірьовки» є ще один кінець. Обрубати б його! Та не встигнемо…

Вельф похмуро мовчав. Потім повернувся й побіг униз, швидко зацокотіли його підбори по кам’яних сходах. Відповів аж ізнизу, роздратовано підвищивши голос:

— Облиш це! Здолати Тровіка нам не під силу! — і зник у нетрях кам’яних мурів, дубових брам і залізних ґрат.

— Крім Тровіка, є ще орачка Огнася, — буркнув собі під ніс Коріель. Окинув поглядом рівнину й призахідні гори, дивився байдуже, ніби не помічав дивовижного променя, що тягнувся через усе небо, освітлюючи довкілля м’яким жовтуватим сяйвом.

А от кілька степовиків злякано зупинились, побачивши це диво. Позадирали голови й мружили очі.

— Такого ще не бувало, — ледь рухаючи губами,