Читати книгу - "Спокута сатани"

пресі, тоді як інші імена, можливо, більш гідні того, залишаються невідомими. Заслуги в цих випадках не мають жодного значення − гроші вирішують усе.

Ненастанні згадування мого імені з описом моєї зовнішності та мого «дивовижного літературного обдарування», вкупі з запобігливими та досить прозорими натяками на мільйони, які й робили мене такою привабливою особою (статтю написав сам Лючіо, він і переслав її до однієї з вищеназваних «агенцій», додавши кругленьку суму), − все це, кажу я, справило мені деякі клопоти: я отримував, по-перше, цілу купу запрошень на громадські та мистецькі посади, по-друге, безперервний потік листів із проханнями. Я мусив завести секретаря, який займав кімнату неподалік від моїх апартаментів та цілими днями був дослівно завалений роботою. Зайве говорити, що на всі прохання про грошову допомогу я відмовляв: адже мені в моїй скруті не допоміг ніхто, крім старого приятеля Босслза; ніхто, крім нього, не сказав мені навіть доброго слова. І я вирішив тепер бути таким самим жорстоким і нещадним, якими тоді були до мене мої товариші. Зловтішаючись, я прочитав листи кількох літераторів: кожен із них просив, щоб я найняв його «як секретаря чи компаньйона» або позичив йому трохи грошей, аби він міг «перебутись у скруті». Одним із цих прохачів був журналіст добре відомої газети, який колись обіцяв знайти мені роботу, але замість того, як я потім довідався, наполегливо вмовляв редактора, щоб той не наймав мене. Він не уявляв собі, що Темпест-мільйонер і Темпест − найманий письменник можуть бути тією самою особою: так мало ймовірності, що багатство випаде на долю вбогого літератора! Я відписав йому особисто, повідомивши те, що, як я вважав, він повинен був знати, та додав саркастичну подяку за його дружню допомогу у дні моєї найтяжчої скрути, − так я насолоджувався помстою. Я ніколи більше про нього не чув, та я певен, що мій лист не лише приголомшив його, але й дав йому поживу для роздумів.

Утім, попри всі переваги мого теперішнього становища, я не міг щиро сказати, що я щасливий. Я знав, що можу втішатися всіма насолодами та розвагами, можливими в цьому світі. Я знав, що належу до людей, яким найдужче заздрять. А проте… Дивлячись крізь вікно на безупинний дощ, я відчував гіркоту, якої не підсолоджувала думка про повну чашу статків. Багато що, від чого я сподівався надзвичайного задоволення, виявилося безбарвним. Наприклад, я завалив пресу докладними оголошеннями, що відразу впадали у вічі, − оголошення рекламували мою книжку; коли я був бідний, я змальовував собі картину бурхливих веселощів, які охопили б мене в цьому випадку; однак тепер навіть це мене майже не цікавило − мені набридло бачити власне ім'я в газетах. І якщо досі я зі зрозумілою цікавістю очікував видання мого твору, то сьогодні й ця думка втратила свою принаду через нове прикре враження: зміст книжки цілковито суперечив моїм нинішнім переконанням. Вулиці стали темними через туман і дощ, і, відчувши невдоволення через погоду та самого себе, я відвернувся від вікна і всівся у фотель біля каміна; перекидаючи вуглинки, щоб вони краще горіли, я намагався знайти спосіб вивільнити свій дух із пітьми, яка огортала його габою, густою, немов лондонський туман.

Хтось постукав у двері, і після мого дещо роздратованого «Заходьте!» увійшов Ріманський.

− Що означає ця темрява, Темпесте? − вигукнув він весело. − Чом ви не запалите світла?

− Вогню досить, − відказав я сердито, − принаймні, досить, щоб думати.

− То ви думали? − спитав він, сміючись. − Не робіть цього. Це кепська звичка. У наші часи ніхто не думає. Людські голови не можуть витримувати думок: вони заслабі для того. Тільки почнеш думати − і руйнуються підвалини суспільства! Крім того, думати − справа нудна.

− Погоджуюсь, − сказав я похмуро. − Лючіо, зі мною щось негаразд!

Його очі засяяли.

− Негаразд? Що ж може бути негаразд із вами, Темпесте? Хіба ви не один із найбагатших людей?

Я лишив поза увагою цю насмішку.

− Послухайте, друже, − промовив я палко, − ви знаєте, що останні два тижні я був зайнятий коректурою моєї книжки.

Він усміхнувся й хитнув головою.

− Я майже скінчив роботу, − вів я далі, − і дійшов висновку, що твір жодною мірою не відбиває моїх почуттів, і я не можу збаг нути, яким чином я написав його.

− Можливо, вам здається, що він пустий? − співчутливо спитав Лючіо.

− Ні, − заперечив я з відтінком обурення в голосі, − я не вважаю, що він пустий.

− Може, нудний?

− Ні, не нудний.

− Мелодраматичний?

− Ні, не мелодраматичний.

− Добре, друже, якщо він не пустий, не нудний та не мелодраматичний, який же він? − весело вигукнув князь. − Хоч якимось же він мусить бути!

− Так… і ось що: він вищий за мене! − Я говорив із певною гіркотою. − Набагато вищий! Я б не міг написати його тепер, і дивуюся, як міг написати його тоді! Лючіо, я говорю по-дурному, але, далебі, мені здається, що мої думки ширяли високо, коли я писав книжку, а тепер я впав з тієї висоти!

− Мені прикро це чути! − Його очі блиснули. − 3 ваших слів я роблю висновок, що ви були винні в літературній високомовності. Кепсько, вельми кепсько! Нічого не може бути гірше. Високомовно писати − найтяжчий гріх, якого критики ніколи не дарують. Мене досада бере за вас! Ніколи б не подумав, що ваші справи настільки безнадійні.

Я розсміявся попри свій похмурий настрій.

− Ви невиправні, Лючіо, − сказав я, − однак ваш добрий гумор справляє підбадьорливий вплив. Ось що я хотів пояснити вам: думки, висловлені в моїй книжці, вважатимуться моїми, та насправді це зовсім не мої думки. Мабуть, я значно змінився відтоді, як писав це.

− Змінилися? Ще б пак! − Лючіо розреготався. − Володіння п'ятьма мільйонами змушує людину значно змінитися − чи то на краще, чи то на гірше! Однак ви, вочевидь, переймаєтесь дурницями. Упродовж багатьох віків лише поодинокі автори пишуть від серця; та якщо вони справді відчувають те, про що пишуть, вони стають безсмертними. Ця планета замала, щоб мати більш ніж одного Гомера, одного Платона, одного Шекспіра. Не карайтеся − ви ж не один із цих трьох! Ви належите до своєї доби, Темпесте, − до декадентської, ефемерної доби, й багато з того, що пов'язане з цією добою, також декадентське та ефемерне.