Читати книгу - "Франческа. Володарка офіцерського жетона"

ніхто більше не сміявся.

— Ні. Будь ласка, не треба більше таких пригод! — твердо сказав я. — Nope!

Нарешті гості розійшлися, пообіцявши на перерві принести торт. Нам потрібно було починати зміну. Поки я встановлював зв’язок і ознайомлювався з кейсами, Франческа пішла на кухню приготувати нам термоядерної кави з пекельної італійської машинки під назвою «moka».

— Добре, що вона повернулася, — сказала Сара МакКарті. — Без неї тут було якось невесело…

— Професор Рассел дуже приємна людина, але має звичку бурчати собі під носа, наче старий бурундук! — пожалілася операторка зв’язку Трейсі.

І це була свята правда. Я майже два тижні працював напарником професора. І мушу зізнатися, що це були не найлегші два тижні. Доктор Рассел чудовий спеціаліст, один із найкращих. Він блискучий лектор і відмінний педагог. Видатний фізик і приємна людина. Але як напарник він — кара божа. Постійне незадоволене бурчання, нерозбірливі коментарі собі під ніс, нескінченна критика всіх навколо, починаючи від виробників і закінчуючи ні в чому не винним земним тяжінням, перетворювали кожну зміну на кошмар. Навіть терплячий офіцер Баррел якось був не витримав, підійшов до професора й запропонував йому або піти випити чогось міцного, або піти покурити чогось веселого, бо «неможливо, щоб людина з самого ранку була бридка, як хвіст опосума». Він так і сказав «хвіст опосума». Ви коли-небудь бачили опосума? Ні? Знайдіть картинку — викапаний професор на зміні!

— Справді, це добре, що вона верну… — мене перебив сильний хлопок. Світло в командному центрі погасло, й одразу ж увімкнулось аварійне. Монітори тільки злегка блимнули. Запищав блок, що відповідає за телеметрію. Я кинувся на кухню, але у напівтемряві перечепився через стілець і розстелився прямо на порозі. Не забився, але встати не міг. Мене душив сміх.

— Я не винувата! — пискнула з кухні напарниця. — Я тільки ввімкнула плитку, і…

— Господи… — прошепотіла Сара й закотила очі. — Господи, Франческо! Як добре, що ти повернулася!

* * *

Кажуть, що національний фольклор визначає характер. Монголи, наприклад, оспівують безкрайній степ, красу дівчат і ніжність матері. Сицилійський фольклор, запевняє Франческа, повний драматизму і пристрасті. Український фольклор ми теж якось зачіпали, і, судячи з усього, українці — великі оптимісти з чудовим чуттям гумору.

— Сьогодні я вам розповім про одну українську пісню… — урочисто повідомив я у мікрофон.

Ми всі сиділи за своїми робочими місцями в командному центрі й займались обрахунками. Я свою частину закінчив і чекав, поки Франческа звірить дані. На нас були спецгарнітури, об’єднані в єдиний ефір.

— …І ця пісня про кохання!

— О, про кохання — це цікаво! — пожвавилися дівчата.

— «Ти казала, в понеділок підем разом по барвінок», — почав я. — До речі, це була пісня, в котрій я вперше почув українську мову. Було мені тоді років чотирнадцять…

— Самий вік! — озвалася Трейсі. — Чотирнадцять років, кров кипить, ех!.. — дівчина згадала свою гарячу ямайську юність.

— Дурнуватий, але хвилюючий, — занудно прогундосила Франческа.

— Чому це дурнуватий?

— Трейсі, згадай моїх співвітчизників — Ромео і Джульєтту, — пробурчала сицилійка. — Кохатися в них розуму вистачило, а скласти план втечі — ні. Я вже не кажу про дипломатичний шлях подолання проблеми ворогуючих кланів…

— Франческо, це ж діти! А дипломатичний шлях і деяким дорослим не дається…

— Трейсі, ну які діти? Джульєтті було тринадцять — у XIV–XV століттях це вже цілком дорослий вік. Мій батько в чотирнадцять уже керував майстернею, а у вісімнадцять прийшов до батька моєї матері і заявив, що одружиться з нею і сам біс йому не завадить! Під «бісом» він мав на увазі, звісно, мого діда!

— Франческо, чотирнадцять — це час кохання, а не складних життєвих проблем! Ось у нас, на Ямайці…

— «Я прийшов — тебе нема, підманула, підвела!» — несподівано вставив я, розуміючи, що як Трейсі почне про ямайське кохання, то про українську пісню ніхто й не згадає.

— Тобто? — не зрозуміла Франческа.

— Дівчина обіцяла піти в понеділок по квіти, чувак прийшов, а її немає! Чувак у розпачі.

— Подумаєш, може плани змінилися. Теж мені, big deal. Понеділок же! Чого одразу дівчину звинувачувати в брехні?!

Трейсі ображено мовчала.

— «Ти казала, у вівторок поцілуєш разів сорок!» — Франческа загиготіла.

— «Я прийшов — тебе нема!»

— Словом, теж плани змінилися, — закінчила за мене напарниця.

— І що тут смішного? — металевим голосом промовила Трейсі. — Такий кайф зірвався.

— Чекайте, ви ще не знаєте, що було в середу!

— І що?

— «Ти казала, у середу підем разом по череду», — в перекладі англійською це звучало: «підемо на ферму». Біс його знає, чи йдеться про рослину, чи про череду корів?

— «Я прийшов, тебе нема, підманула, підвела!» — і тут я згадав приспів: — «Ти ж мене підманула, ти ж мене підвела, ти ж мене, молодого…», — ну, ви зрозуміли.

— Гм… — гмикнула Франческа. — Здається, дівчина перегнула палицю.

— Здається, вона просто знущається з хлопця, — пробурчала Трейсі.

Її тон мене насторожив.

— Трейсі, вибач, ти образилася? — здогадався я.

— Ну що ти, Джорджіо, анітрохи! — відповіла Трейсі, особливо натиснувши на «анітрохи». І я зрозумів — образилася.

— Пробач, я тебе перебив… Я думав, що за розмовами про кохання ви й не згадаєте про пісню!

— Коли дівчина говорить про кохання — ніколи (!) не можна її перебивати!

— Вибач, винний! Більше не буду!

— Пізно вже!

— Не пізно, якщо я попрошу тебе розповісти те, що ти збиралася нам розповісти.

— Ну добре, — змилостивилася Трейсі. — Я тільки хотіла сказати, що на Ямайці, наприклад, батьки дозволяють дітям пізнати радощі кохання. Бо коли ж, як не в чотирнадцять?!

— Може, й так, — сказала Франческа. — Ямайці — діти природи. А на католицькій Сицилії це була б суцільна «Ромео і Джульєтта». Too much drama! [15]

— То що там у четвер? — уже набагато м’якшим тоном спитала Трейсі.

— Словом, така сама ситуація, як і в попередні дні.

— Словом, вона його намахала, — в тон мені підвела підсумок Франческа. — Чекай, а може, там щось у п’ятницю йому обломиться? Ну, знаєш, динамила вона його, динамила цілий тиждень, а потім — бац! — і ванна зі свічками!

— Ага, хрін там. «Ти казала, у суботу підем разом на роботу…»

— У суботу?! — одночасно вигукнули дівчата.

— Я би точно в суботу на роботу не пішла, вибачайте! — категорично відмовила Трейсі. — У суботу! На роботу! Дзуськи!

— Що казати — сумна пісня, — зробила остаточне резюме Франческа. — Дівчина — безсоромна брехуха, а хлопець абсолютно не відчуває зв’язку між причиною і наслідком. Вони одне одного варті!

— Повітряна тривога! — ми вже всі змирилися із полковницьким чуттям гумору, і його солдатські жарти навіть деколи викликають усмішку.

Вескотт зайшов якраз тоді, коли ми закінчили обговорювати пісню. Довелося повторити.

— Схоже на діалог Трампа з українським президентом![16] — підсумував командир.

* * *

— Доброго ранку! Мене звати Майя, і я — психолог!

Ми сиділи колом посередині командного центру. Франческа чистила апельсин, і я вже чекав, коли в мене полетить шкурка. Польоти апельсинових шкурок, гумок і олівців стали для мене такою самою буденністю, як, скажімо, комарі літніми вечорами на терасі.

— Я штатний психолог Центру Кеннеді і працюю із групами в центрах керування польотами, а також з астронавтами і, зокрема, з екіпажами, які мають тривалий час провести разом на орбіті в замкнутому просторі.

Я оглянув наш командний центр. Так і є: вікна в нас відсутні, плюс броньовані двері — чим не космічний корабель?

— Я тут для того, щоб допомогти вам бути ближчими одне до одного, вміти реагувати на чужий настрій і розумітися з півслова.

— А що, у нас