Читати книгу - "Ініціація"

class="p">Не чекає відповіді, не затримується і на мить. Кидає те слово і суне геть, хоча в телевізорі в подібних випадках чоловіки вчиняють геть інакше.

Стою біля прочинених дверей, слухаю кроки Блека: піано, піано, вже й нема, тиша. Торкаюся долонями обличчя, бо вся ніби в майбутньому, лахміттям целофанових пакетиків обліплена: ані вдихнути, ані видихнути. Ма… ти моя Мотря, який же сором!

— Чудове закінчення гарного дня, — кепкує реальність. — Сон замість сексу — не найгірша альтернатива.

— Логічний фінал ідіотських учинків пришелепкуватої ідіотки, — шепочу.

Зрештою переступаю поріг кубельця на вулиці Ентузіастів. Товкмачу собі: та пішов він!

— Йолоп! Сволота підступна! — заходжу до вітальні і аж зупиняюся, бо наштовхуюся на винуватий погляд собачих бурштинових очей: Брукс стоїть посеред вітальні коло чималої калюжі. Не жаліється, не скавучить, не свариться: мовляв, де твоя відповідальність, людино? Екзюпері не читала? Чи взагалі не в курсі, як функціонують живі організми? Лиш дивиться на мене смиренно і винувато.

— Дідько, вибач, — бурмочу знічено. І хоч мала би спочатку прибрати калюжу, хапаю нашийник, повідець. — Гуляти. Брукс! Підемо гуляти?

Русанівка спить, довкола ані душі. Брукс не пожвавішала — мляво суне поряд зі мною, не обнюхує землю, кущі, та мені вже не соромно, наче прохолодний нічний вітер вимів із душі прикрі залишки провини, додав аргументів на мою користь: що для людини головне? Виправляти помилки. Цим і займаюся саме тут і зараз, хоч страшенно натомила руки, на душі огидно і хочеться спати. Тож соррі, Брукс! Не зациклюйся тільки на собі!

— Давай уже, займися своїми справами, бо плетешся, ніби ми з тобою вийшли свіжим повітрям подихати, — кажу Брукс. — Чи тобі розповісти, як функціонують живі організми? Чи нагадати, що ми повернемося, ти завалишся і заснеш, а мені ще калюжу після тебе прибирати!

Брукс слухняно присідає біля ще голого куща, а я дивлюся на далекі лаврські куполи, що вночі сяють так електрично і зухвало, ніби ночі нема.

— Годі брехати, — шепочу куполам. — Який сенс?.. Ніч.

12.

Уночі придорожня їдальня для далекобійників із кімнатою відпочинку, спальнями, душем і майданчиком для важких фур так фатально губилася у вогнях АЗС, хоч і примостилася метрів за сто від неї далі по темній неосвітленій трасі, що хазяйка їдальні Антоніна Петрівна Лантушок мозок собі виїла, щоб тільки докумекати, що зробити, аби потенційні клієнти після заправки на АЗС не проїжджали повз її файний заклад у напрямку столиці, а залишалися тут на ніч: їли-пили-відпочивали. Уже й потужна лампочка над входом світила, і великий саморобний плакат зі стрілкою, яка вказувала на їдальню, закликав: «Нагодуємо, напоїмо і спати вкладемо. Цілодобово!» Та неуважні далекобійники, певно, сприймали заклад за звичайну сільську хату, що дивним чином відірвалася від села, яке розкинуло свої обійстя метрів за сто ще далі по трасі.

— Хоч самій щоночі посеред шляху ставай і перекривай його! — обурювалася, бо на виручку вдень не скаржилася: клієнтів вистачало. А от уночі — наче хто зурочив! Нема народу! І хіба для того Антоніна на останні гроші накупила вовняних ковдр, рушників і квітчастих простирадл, аби все те добро лежало мертвим вантажем і не приносило копійки? Прорахувала бізнес-план до дрібниць, коли наважилася написати на плакаті: «Цілодобово!»

Тої весняної ночі вперше від початку року в Антоніниному закладі на ніч зупинилися дві фури, і хазяйка так зраділа, що навіть налила хлопцям по чарці «від закладу». Нагодувала їх вечерею, залишила помічницю Аську водіям постелити в одній із двох вільних спалень, а сама вирішила перевірити, чи не вештаються навколо сумнівні типи, бо все в Антоніниному закладі було. Крім охорони.

Начепила ліхтарик на лоба, озброїлася електрошокером, вийшла надвір і остовпіла: посеред двору стояла стара жінка. І як у двір увійшла?! Хвіртка ж замкнена.

Ох, розгнівалася. На жінку посунула.

— А це що в нас тут за гості швендяють?

Старенька не озвалася. Товклася на одному місці, дивилася на Антоніну розгублено. Ґаздиня підійшла ближче. Обдивилася стару.

— Кажіть уже щось! — прикрикнула сердито.

— Миколка хворіє, — прошепотіла старенька. — Боюся, не одужає.

— Так чого ж вас, бабо, по чужих дворах носить, коли ваш Миколка хворіє?! Миколка — це хто? Дід ваш? Де ви його покинули?

— Тут він.

— Де «тут»?

Стара жінка пішла до паркану. Антоніна за нею. Бачить: біля паркану на шматку целофану лежить кудлатий пес — очі розплющені, дихає важко, мордяка в крові. А поряд шкіряна сумка валяється. Ґаздиня зиркнула на бабцю, як на божевільну:

— Оце ваш Миколка?

Стара жінка закивала.

— Треба гарячої води, щоби умити дитину. І йод. Я б змастила Миколчині рани йодом.

— Так, бабо! Досить! — відрізала Антоніна. — Не в себе вдома, аби наказами розкидатися! Стережіть свого Миколку! Зараз ми його підрихтуємо!

Пес бачив, як міцна ґаздиня пішла до будови, звідки пахло смачним, та псові було не до їжі: у голові паморочилося, сил звестися на лапи не було, хоч і пробував, та стара жінка з його зграї торкалася псової спини долонею, примушувала знову лягти.

— Будь слухняним, Миколко. Не вередуй.

Ґаздиня скоро повернулася: з мискою теплої води, великою ганчіркою, напівпорожньою пляшкою вина і звичайним дерев’яним ящиком. Кинула ящик на землю, біля пса присіла. Загарчав загрозливо.

— Ага! Ще вкуси мене! — пригрозила ґаздиня.

Ухопила пса за пащу, стиснула міцно, виплеснула на зранену псову голову теплу воду, обтерла ганчіркою. Потім устромила псові в пащу пляшку, змусила проковтнути трохи вина.

— Знаю, що роблю, — сказала старій жінці. — Коли мого Байкала п’яний сусід побив, то вже думали, що сконає. А потім влили в нього червоного вина, рани промили — і нічого, оклигав. От побачите! На ранок гасатиме ваш Миколка, як заведений!

Реанімацію провела, підвелася, ганчірку біля пса кинула.

— Голову йому обмотайте, — на ящик показала. — Та не стійте, бабо! Сідайте! Оце вам пуфик на всю ніч. Я б вам у хаті постелила, та в мене там люди. Усі ліжка зайняті, — збрехала.

— Я би Миколки не покинула, — відповіла стара жінка.

Важко опустилася на ящик, приклала до псової голови ганчірку. Побачила свою сумку. Усміхнулася.

— Моя сумочка, — прошепотіла. Подивилася на Антоніну. — Ви знайшли мою сумочку?

Антоніна насупилася роздратовано.

— Значить так, — оголосила. — Щоб уранці вас із вашим Миколкою тут уже не