Читати книгу - "Після тебе"

Я згадала, що Джейк розповідав у групі: «У п’ятницю тато привів додому якусь придуркувату блондинку, Меґз. Вона просто дуріє від нього. Коли він пішов у ванну, вона все розпитувала мене, чи не говорив він про неї, поки її не було».

Компульсивно спить із жінками. Але він такий милий, і тоді, у швидкій, він дуже мені допоміг. Крім того, альтернативою його запрошенню в мене було знову сидіти вдома і думати про те, що ж коїться в голові у Лілі Готон-Міллер, так що:

— Тільки якщо говоритимемо про щось, крім підлітків.

— Може, про ваш одяг?

Я глянула на свою зелену блискучу спідницю та ірландські танцювальні туфлі.

— У жодному разі.

— Ну, варто було спробувати, — сказав він, перекидаючи ногу через мотоцикл.

Ми сіли на терасі майже порожнього паба, недалеко від мого дому. Він замовив чорну каву, а я — фруктовий сік.

У мене було досить часу нишком його розглядати, адже не треба було ухилятися від машин на паркінгу і я не була прив’язана до нош швидкої. Ніс у нього був із промовистою горбинкою, а в очах читалося, що він бачив майже все, на що здатні люди, і вже, мабуть, ніщо його не може здивувати. Сем був високий та широкоплечий, трохи грубіший за Вілла. Його жести можна б було назвати економними, наче він постійно намагався нічого навколо не зламати своїми розмірами. Вочевидь, йому більше подобалося слухати, ніж говорити, або, може, я просто вже давно не була з чоловіком наодинці — я без упину теревенила. Про роботу в барі — він сміявся з Річарда і жахався через мою форму; про те, як дивно знов опинитися вдома на якийсь час та про жахливі татові жарти; про дідуся та його пончики; про оригінальне використання синіх маркерів, яке винайшов мій племінник. А водночас у голові знову майнула думка, яка часто в мене буває, — скільки ж усього я не кажу: про Вілла та про всі ті сюрреалістичні речі, що сталися зі мною минулого вечора, про себе. З Віллом мені не треба було думати, що казати. Говорити з ним було так само природно, як дихати. А зараз мене цілком улаштовувало насправді зовсім нічого про себе не казати.

Сем просто сидів, кивав, дивився, як вулицею проїжджають машини, та пив каву — наче для нього було звичною справою проводити час у компанії несамовито балакучої незнайомки в блискучій зеленій міні-спідниці.

— А як ваше стегно? — запитав він, коли я нарешті припинила тріщати.

— Непогано. Хотілося б нарешті перестати шкутильгати.

— Перестанете, якщо й надалі проходитимете фізіотерапію. — На якусь мить я згадала його голос у машині швидкої: спокійний, незворушний — він навіть мене заспокоював. — А як щодо інших травм?

Я глянула на себе, наче могла дивитися крізь одяг.

— Ну, не так уже й погано, якщо не звертати уваги, що я маю такий вигляд, наче хтось розмалював мене яскравою червоною ручкою.

Сем кивнув.

— Вам пощастило. Падіння було серйозне.

Ось воно знову: шлунок підстрибнув, під ногами повітря. «Не можна передбачити, що буде, якщо впасти з великої висоти».

— Я не збиралася…

— Ви вже казали.

— Казала, та не думаю, що хтось мені вірить.

Ми обмінялися ніяковими усмішками — цікаво, чи вірить мені він.

— То що, багато ви підбираєте людей, які падають з дахів?

Він похитав головою, дивлячись кудись по той бік дороги.

— Я підбираю шматки. Радий, що у вашому випадку шматки вдалося зібрати докупи.

Запала якась довга тиша. Я роздумувала, що варто казати, а що ні, — у мене вже давно не було практики спілкування з чоловіками наодинці (принаймні тверезою), тому я нервувала й хапала ротом повітря, наче риба.

— То що, розкажете про вашого підлітка? — запропонував Сем.

Я була рада розповісти це бодай кому, тож почала: про пізній дзвінок у двері, про нашу дивну зустріч, про те, що я вичитала на фейсбуці, і про те, як вона втекла, перш ніж я змогла второпати, що робити.

— Ого, — сказав він, коли я закінчила. — Це… — труснув головою, — це… Ви думаєте, вона дійсно та, за кого себе видає?

— Вона наче схожа на нього трохи. Але, якщо чесно, не знаю. Може, це я сама вишукую схожість? Бачу те, що хочу бачити? Таке може бути — я постійно думаю про те, як було б добре, аби після нього щось лишилося. Ну, коли не думаю про те, яка я невдаха. Крім того, є й інші думки: якщо вона і справді його дочка, то страшенно несправедливо, що він ніколи її не знав; як із цим даватимуть раду його батьки; а що, якщо зустріч із нею могла змінити його думку? Що, коли саме це могло б переконати його, що… — Мій голос затнувся, і я змовкла.

Сем відхилився на стільці та насупив брови.

— Саме через цього чоловіка ви тепер відвідуєте групу підтримки?

— Так.

Він вивчав мене, намагаючись зрозуміти, чим Вілл для мене був.

— Я не знаю, що робити, — сказала я. — Чи знайти її, чи полишити все це?

Він думав, роздивляючись місто навколо нас.

— А що б він зробив?

Його слова ошелешили мене. Я дивилася знизу вгору на цього великого чоловіка з відкритим поглядом, дводенною щетиною та добрими вправними руками. Усі мої думки кудись зникли.

— Ви як?

Я зробила великий ковток соку, намагаючись приховати те, що великими літерами було написане в мене на обличчі. Раптом з якоїсь невідомої мені причини захотілося заплакати. Усе це вже занадто. Дивна ніч — вона вибила мене з колії. Вілл знову наче з’явився на обрії мого життя — він був у кожній моїй розмові. Я раптом побачила його обличчя з тією саркастично зведеною бровою — він наче казав: «Що це ти робиш, Кларк?»

— Просто… довгий день. Думаю, якщо ви не проти, я…

Сем відсунув свій стілець та підвівся.

— Ні, ні, звісно не проти. Ідіть. Вибачте, я не подумав…

— Усе було добре, просто…

— Ніяких проблем. Довгий день. Зустріч вашої групи. Я ж розумію. Ні-ні, — заперечив він, коли я почала шукати гаманець, — я заплачу за ваш сік.

Мені здається, я бігла до своєї машини, забувши про шкутильгання. Усю дорогу я відчувала спиною його погляд.