Читати книгу - "Офіцер із Стрийського парку"

— Яблонський і його вбивця могли зустрітися де завгодно, — терпляче пояснив Клим. — Але якщо Пляма знайшов труп тут, значить, здибалися вони он там, — узявши в Агнешки парасольку, він знову показав на монумент. — Місце прикметне, розминутися неможливо. Всі його знають.

— Ви годуєте елементарними речами, не здається вам?

— Ні! — відрізав Клим. — Панно, де знайшли труп ви?

Тепер чотири пари очей дивилися на неї.

— Далі пройти треба, — сказала вона. — Не будемо ж ми з тим паном прямо тут...

— Справді, бо тут можуть помітити як за алеї, так і від Кілінського, — легко погодився Кошовий. — Ось чому ти, Плямо, перетягнув пограбований тобою труп подалі від цього місця, глибше. Ходім туди. Ведіть, Агнешко.

Дівчина впевнено рушила далі за дерева, Пляма посунув за нею, Лінда трошки підштовхнув його між лопаток. Компанія зупинилася за густими кущами, й це місце виявилося глухішим та затишнішим.

— Аби не ваша, гм, пригода, панно, мертве тіло навряд чи знайшли б тут навіть сьогодні, — зазначив Клим.

— І про що це говорить? — спитав Лінда.

— Очевидні речі, пане Каролю. Їм — ні, Шацькому — ні. А вам, як поліцейському агенту, пояснювати не треба.

— Химерний хід своїх думок, пане Кошовий, ви будете тлумачити Господу Богу, як станете перед ним на Страшному суді, — пробурчав Лінда. — Тягнете, мов Шацький хворі зуби кліщами.

— Але порівняння у вас! — стрепенувся Йозеф.

Агнешка пурхнула, Пляма реготнув дурнувато.

— Гаразд, доведеться пояснити, — зітхнув Клим. — Ось він, — вістря парасольки націлилося на батяра, — прагнув заховати труп чимдалі. Як бачите, своєї мети досягнув. Натомість убивця чомусь зробив свою справу поруч із алеєю. Не аж так, звісно. Тільки ж ми щойно бачили — дерева там, де тіло знайшов Пляма, нікого й нічого не заступають. Офіцер зустрівся зі своїм убивцею біля пам’ятника. Хто з них запропонував відійти, не знаю. Та припускаю — вбивця задумав зробити це, вже коли йшов на здибанку. Його не цікавили гроші, які Яблонський приготував для нього. Інакше б Плямі не стало, чим поживитися. Чоловікові свербіло, нетерпеливилося звести з офіцером свої, відомі лиш їм обом рахунки. Яблонський же не знав про наміри, бо не боявся свого вбивці. Або довіряв, або зневажав. Перше відпадає, бо тому, кому віриш, велику суму грошей не несеш.

— Чому? — перебив Лінда. — Навпаки, офіцер міг мати намір довірити комусь велику суму.

— І той її не забрав, — Клим укотре прокашлявся. — Мимо, пане Каролю.

— Нехай так, — вимушено погодився колишній поліцейський. — То які ваші висновки?

— Не пограбування. Також — жодної політики. Юліуш Яблонський чимось дуже завинив перед своїм убивцею. Настільки, аж той не боявся, що їх помітять випадкові вечірні перехожі.

Витримавши паузу, Кошовий, уже забувши про існування батяра й повії, сказав, дивлячись по черзі на Шацького й Лінду.

— Він хотів убити. Його більше нічого не цікавило. Навіть те, що буде потім. Нехай би помітили й спіймали — все одно справу зроблено. Польський офіцер мав особистого ворога. Знайдемо причину — знайдемо вбивцю. Але дещо можемо відшукати просто зараз.

— Прошу?

— Знаряддя вбивства, пане Ліндо. Тут, — вістря парасольки постукало по вологій, вкритій палим листом землі, — поліція нічого не знайшла. Й, погодьтеся, не могла. Бо вбили офіцера он там, — імпровізована указка націлилася туди, звідки вони щойно прийшли. — Вони не знали, де шукати. Ми спробуємо.

— Вам особисто це щось дасть, пане Кошовий?

— Мене дивує, чому знаряддя вбивства не цікавить вас, пане Каролю.

— Бо я давно не поліцейський, — парирував той. — Але гайда, перевіримо вашу теорію.

Строката компанія посунула назад.

Вечір огортав парк усе швидше. Зупинившись там, де Пляма знайшов труп, Клим намалював у повітрі невидиме коло, не сказав — звелів:

— Починайте. Всі. Десь тут має бути.

— Нам воно треба, пане Ліндо? — запитав батяр.

— Роби, — коротко наказав той, сам лишившись стояти.

Агнешка вже бродила між дерев, дивлячись під ноги, наче вишукувала гриби. Пляма взяв собі ділянку точно навпроти неї, міряв маленькими кроками, низько нахилявся, вдивлявся в землю, потім розпрямився.

— А що тут треба знайти?

— Будь-що важке. Чим можна торохнути сильного чоловіка по голові й убити.

— Я — кулаком, — хвалькувато мовив Кшись, для наочності стиснувши правицю й помахавши нею в повітрі.

— Ось таке щось, пане Кошовий?

Всі разом повернулися на голос Шацького. Той присів за кущами метрах у двадцяти, обережно, мов уздрівши гадюку, показуючи на знахідку пальцем.

— Несіть сюди, — гукнув Клим. — Не бійтеся.

Йозеф обережно, ніби боячись обпектися, підняв знахідку з землі.

Тримаючи у витягнутій руці, приніс Кошовому.

Той спокійно взяв у нього замашну каменюку, спершу роздивився сам, потім — тицьнув Лінді, аж той сахнувся, пробурчав:

— Та для чого воно мені!

— Ось, гляньте. Кров і, здається, частки волосся.

Агнешка зойкнула, демонструючи присутнім, наскільки вразлива. Пляма, навпаки, не зацікавився, навіть відвернувся, заклавши руки за спину.

— Припустимо, пана офіцера гепнули по черепу цією каменюкою, — мовив колишній поліцейський. — Якесь важливе відкриття?

— Лише зайве підтвердження моєї теорії, — говорячи так, Клим повернув повії парасольку, витягнув хустку. — Б’юся об заклад, таких каменів у парку не знайдете. Принаймні тут, у цій його частині. Вбивця заздалегідь озброївся. Збираючись на зустріч із Яблонським, прихопив те, чим збирався його вбити. Військові мають зброю. А наш убивця, виглядає, особа глибоко цивільна.

— Роздобути револьвер нині не є проблемою у Львові.

— Згоден, пане Ліндо. Ось ще один штрих до портрету зловмисника. Він не може дати раду зброї. Простіше — отак, каменюкою. Цікава особа, дуже цікава.

Уже повертаючись додому, Клим пошкодував, що дозволив собі міркувати вголос при всіх.

Шацький стороннім не був, та й Лінда, за великим рахунком, теж свого часу був причетним до його справ. Але Кошовий не забував сумний досвід дворічної давнини. Коли той, замість допомогти, розказав Віхурі про особу, яку Клим підозрював у змові з убивцею стрільця Захара Ладного. І хоч поліцейська операція успішною не вийшла, як не вдалося б домогтися свого й Кошовому, неприємний осад від зради залишився.

Він не мав права довіряти Лінді — той неодмінно розповість про все почуте й побачене Тимі, а Тима, своєю чергою,