Читати книгу - "Львів. Смаколики. Різдво"

поміж синіх зимових хмар, стрибав по обмерзлих дротах електроліній, зблискував у вікнах автівок і трамваїв — бо то було щастя. Щастя!

— Я трохи боюся! — прошепотіла, питально зазираючи в його радісні очі. — А що скажуть твої батьки? Як вони мене сприймуть?

— Мої батьки — найкращі в світі! Знаєш? Ну, може, твої батьки — теж найкращі в світі, але мої таки кращі! — Білозуба посмішка пурхнула на його урочисте лице, вони обоє розсміялися, тож Яринині страхи вмить повтікали.

— А ще мої батьки довіряють своєму синові, — продовжив, пригортаючи свою Яриночку до грудей. Глянув в очі, уважно і тепло. — Особливо в таких важливих питаннях, як вибір дружини! Не бійся, моя хороша, вони класні, вони тобі сподобаються. А ти — їм!

Горнулася до його широченних грудей і танула, танула, єдиним подихом, як пара, летіла у тихе зимове небо разом зі своїм коханим.

На саме Різдво батьки Василя прийшли свататися.

Стіл на Різдво у галицькій родині — то цілий кулінарний космос. Що тут тільки не знайдеш, яких наїдків та напоїв не накуштуєшся! Золотисті боки пампухів присипані білим цукровим снігом, смачними кружальцями викладені ковбаска, шпондер і шинка, на бурячках із хроном мліють листочки петрушки, спокусою смаку манить прозорий холодець. Розмаїті салати, голубці, квасоля з оселедцем, тушкована капуста з грибами, крученики — шлунок не втримується і тихенько вуркоче, господарі кличуть до столу, припрошують, примовляють.

Проте батьки обох наречених не поспішали їсти. Хвилювання, щасливе і радісне хвилювання не давало їм належно поцінувати щедре пригощення. Знайомилися, розпитували одне одного про родину, хто чим займається, сходили на якісь загальні теми, а головної чомусь боялися торкнутись.

— Я, скажу вам чесно, дуже рада, що наші діти познайомилися у «Пласті»! То така гарна школа життя, виховання духу і міцного тіла! Такі гарні діти там, аж серце тішиться. Ось де підростає майбутнє України! — Мама Ярини аж розпашілася, не сподівалася від себе таких високих слів, але її відразу ж підтримав батько Василя:

— Так, школу нашим дітям там дають добру! Мені особливо сподобалося, що вони всі свої події починають з церкви, туди йдуть по благословення! А ще дбають про наші звичаї, традиції! Ну і мені покарання в їхніх таборах літніх сподобалося — он Василь розказував. — Пан Петро розсміявся у пишні вуса. — Не хочеш збирати дрова — десять разів присідати. Не виконав доручення виховника — десять разів відтискатися! Он які м’язи собі накачав!

Розмову перервало голосне тенькання дзвінка. Господар пішов відчиняти. З коридору почулися дзвінкі молоді голоси:

— Христос ся рождає!

— Славімо Його!

— Чи дозволите колядувати?

— Та прошу, добрі люди!

Пластунський вертеп у повному складі, а з ними щасливі Ярина і Василь, розпочали з гучної коляди. «А той перший пра-а-азник» — горланили на весь коридор від десятого поверху аж до першого, не могли поміститися у маленькій квартирі, але таки втлумилися до хати. Яке ж то було дійство, які емоції! Розкішні костюми (таки позичали у театрі), доладно зроблена постановка, чудові колядки з усієї України, як і пропонувала зробити Ярина, щедрі віншування! Дорослі завмерли на дивані, збилися у купу, клацали тільки фотоапарат у батька нареченого і телефон у руках мами нареченої.

— За добру коляду — прошу до столу! — запросив господар.

Маленька кімната якимось дивовижним чином вмістила усіх, хто хотів почастуватися. Молоді зголоднілі колядники швидко спустошили тарелі зі святочними стравами, та особливо пішли пампухи з рожею… Рожу збирала Ярина на городі в бабусі, а пампухи пекла також за бабусиним рецептом.

— Таке усе смачне, — тішився Василь, щиро блискаючи білими зубами, поглинаючи пухкенького пампуха, пляцки з маком, горіхами і родзинками…

А Яринка сяяла йому назустріч посміхом щасливим:

— Як бабуся вчила, так я і робила — все присмачене любов’ю!

Батьки продовжили розмову, коли веселе галасливе товариство колядників, гарно повіншувавши ще раз господарям і заспівавши разом «Нова радість», пішло колядувати далі.

— Тішуся дуже, що буде в нас така родина! — проголосив пан Петро. — Гарні діти, гарні батьки. Хай Господь благословить наших молодят на любов і на добро! А тепер треба нам все-таки домовитися, як будемо святкувати весілля!

— Я можу взяти на себе сирники! Ну, можу ще й пляцки деякі спекти, але сирник у нас дуже гарно вдається, то у нас коронне, сімейне, — тут же відгукнулася мама Ярини.

Розмова радісно пожвавилася, кожен розповідав, що і як може зробити, радилися, як усе облаштувати. Втіха, радість співала у серцях цих людей, бо ж найбільша утіха батьків — коли їхні діти знаходять щастя.

Наступні свята вони відзначали вже цілою новою родиною. Наречені були трохи збентежені, трохи зніяковілі — а як то свято має вдатися, кожна ж сім’я має свої порядки, але швидко і просто усе організували. На Щедрий вечір поїхали на вечерю до одних батьків, потім — до других. А на Йордан — у село до Ярининого діда і тітки Ганни, провідати, зі святами привітати.

А ще активно колядував їхній пластунський вертеп. Виступали на фестивалі коляди, по усьому місту віншували добрим людям, колядували і в деяких установах, котрі спеціально пластунів запрошували. А найбільше їм сподобалося виступати в аеропорту — величезний простір приміщення давав таке відлуння, гриміло «А той перший пра-а-азник» у двадцять чотири горла і стократно відбивалося від стін. Молоді колядники усі кошти, які зібрали, віддали на лікування мами одного з пластунів, яка хворіла на лейкемію…

А на другий рік Різдво святкували у Києві на Майдані. Яринка приїжджала вже до свого чоловіка, до свого Василька. Он минулого разу привозила медівники-миколайчики, тістечка й іншу смакоту в подарунок майданівцям якраз на Миколая, а тепер організовувала допомогу, передання теплого одягу і харчів — подарунки до Різдва… Проте Василь не дозволяв їй тут бути довго.

— Ми — чоловіки. Ми маємо вас захищати, — обіймав, пригортав і таки упрошував її повернутися додому. На Майдані стояв разом із батьком, з друзями-пластунами, із зовсім незнайомими людьми, яким увірвався терпець до злодійської влади, яким у серці боліло майбутнє України. Око його фотокамери ловило всі миттєвості: і такого начебто буденного облаштування — вкриті цератою намети, залізні бочки, в яких палав вогонь і коло яких грілися майданівці, дівчинку з тацею канапок, старшого чоловіка, який журився над вимкнутою мобілкою, барикади з дерев’яних палет, ящиків, дощок, брусів і металевих труб… А ще сині каски беркутівців у синьому холоді вечора, блиск щитів і зморшки бабці, яка просила: «Синочки, відступіться! Йдіть додому!», краплі святої води, якою священик намагався зупинити чорні ряди беркутячого війська. Знімав людей,