Читати книгу - "Місце для дракона"

177
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 19 20 21 ... 69
Перейти на сторінку:
Луцика вдалося перевернути.

– Мертвий, – сказала жінка. І невідомо, кого це стосувалося – кота Абеля чи пана Луцика.

1974 р.

Ті, що стежать за нами

Травень 1983 року був особливо теплим, Львів потопав у пахощах бузку, фіялок, тюльпанів і нарцисів. Дні стояли сонячні і неймовірно радісні, хоч совєтська дійсність і не розділяла тієї радості, яку випромінювала природа, якраз півроку тому до влади прийшов старий чекіст Юрій Андропов, і мацаки грізного КГБ з новим завзяттям стали проникати у вікна і двері, в душі і голови, ламаючи слабких і нищачи міцніших. Але сонце кликало на вулицю, і тому нічого немає дивного в тому, що по обіді місто переповнювалося дитячим галасом, а сквери і парки над вечір залюднювалися.

Учитель фізкультури Роман Ревакович вивів школярів восьмого класу у підніжжя Кортумової гори неподалік Янівського цвинтаря, розділив їх на дві команди і сів на лавочку, спостерігаючи за грою. Інша учителька у цей час займалася з дівчатами гімнастикою, і ті заздро позирали на хлопців, які ганяли м’яча, бо робили це не з примусу, а з задоволенням. За такого погідного дня футбол був спасенною думкою – заняття у прохолодному спортзалі, в якому не ставало тепліше навіть у найбільшу спеку завдяки товстелезним стінам старої будови, задоволення не приносили нікому.

Ревакович, закінчивши Празький університет, наприкінці 1930-х був форвардом українського клубу «Україна», але що по війні відкалатав сім років на Сибіру, то усе, на що він міг сподіватися – це бути вчителем фізкультури, здоров’я ще дозволяло йому працювати, та й виходу не було, пенсія йому навіть у сімдесят ще не скоро світила – довоєнний стаж і тюрми йому ніхто не зарахував.

Десь так на середині гри м’яч злетів високо-високо і, в мить, коли сонце усім, хто спостерігав за м’ячем, засліпило очі, непомітно перелетів через двометровий облуплений мур, де розкинулось захаращене пустище з давно всохлими фруктовими деревами, які цупко обвив дикий виноград та обсіли ворони. Пролунав хрускіт сухого гілляччя, тихий шурхіт і все стихло. Хлопці уже збиралися лізти за м’ячем через мур, коли щось схоже на вітер сколихнуло сухими деревами, і м’яч раптом вилетів з того боку та впав на поле. Однак вітру не було, а дерева знову стояли непорушно, мов скелети у музеї. Гравці кинулися до м’яча і остовпіли: це не був їхній м’яч. Це був дивний м’яч, якого вони ще ніколи не бачили, а крім того він був старий, зачовганий, з брудними плямами і латками. Вони загукали учителя. Ревакович наблизився і відчув, як у грудях щось кольнуло, а відтак перехопило подих. Він упізнав м’яча, то був старий німецький м’яч з довоєнних часів. Він підняв його і побачив рештки витертого напису, з якого можна було упізнати лише окремі літери, але він знав, що це за напис – «Adidas». Нижче можна було розрізнити рік 1936 – саме з цього року фірма «Adidas» почала випускати м’ячі. Як він тут опинився і хто його пошпурив з-за муру?

Учитель пояснив хлопцям, яку реліквію вони тримають у руках, але залишилася загадка їхнього м’яча, їм його ніхто не квапився повертати.

– Там далі є вилом у стіні, – сказав Ревакович, – ходімо подивимося, куди пропав наш м’яч.

Пустище зустріло їх липким павутинням і криками сполоханого вороння, під ногами хрумтів хмиз, спурхували з трав’яних гущавин розгнівані комарі й мушки і вилися над головами, колишній сад геть здичавів, заріс і перетворився на справдешні джунглі, крізь які не так просто було продертися. А проте вони намагалися роззирнутися і відшукати м’яча, адже то був шкільний м’яч з інвентарним номером, і учитель за нього відповідав. Опинившись у саду, Ревакович відчув незрозумілу тривогу, яка опанувала ним, серце забилося так, мовби він щойно здолав сходи на п’ятий поверх. Він зупинився і спробував з’ясувати джерело тієї тривоги, але не помітив нічого вартого уваги.

Школярі пронишпорили по кущах добрих півгодини, озброївшись палицями та зазираючи під кожен кущ, але м’яча не було, зате до їхніх вух долинуло скавуління, тонке і пронизливе, воно долинало від руїн будівлі, що стирчала сірими облупленими стінами серед кущів і сухотних дерев. Вікна будівлі були давно вибиті і зяяли чорними дірами, але зсередини усе ще чулося оте дивне скавуління, і вся компанія рушила туди, не в стані стлумити цікавості. Та коли вони проникли туди, де лежали купи цегли, тиньку і напівзотлілих дощок, то таємниця скавуління відкрилася дуже просто: то скавуліла єдина віконна рама, яка зосталася на одній зі стін, розгойдана невідомо якою силою, бо вітру не було.

В сусідній кімнаті, доволі просторій, вони побачили старі лави і столи, а на стіні – велике дерев’яне розп’яття, густо подзьобане й посічене. Хтось торкнувся стола і він повалився набік, як старий дід, якого штовхнули у натовпі. Кольорові скельця на підлозі свідчили, що вікна колись були оздоблені вітражами. Що то була за будівля, вони не здогадувалися, на церкву вона схожою не була, але якийсь стосунок до церкви мусила мати.

Зрозумівши, що м’яча вони й тут не знайдуть, хлопці вийшли у сад і продовжили пошуки. Хтозна скільки б це тривало, якби раптом з-за будівлі не вийшов старий чоловік, сперся на костур і почав спостерігати за ними. Ревакович, помітивши дивного гостя, наблизився до нього і запитав:

– Ви, часом, не бачили нашого м’яча?

– А що – залетів сюди? – спитав дід.

– Так. Але звідси вилетів якийсь старий м’яч… Я таким грав у футбол ще до війни.

– А-а, то звична річ… звична річ…

– Що ж тут звичного?

– То ви ніколи нічого не чули про семінарський сад?

– Оцей?

– Еге… То була богословська семінарія, чи то пак бурса, – дід кивнув на будівлю, – а оце довкола неї був сад. Які тут красні дерева росли! Сам Шептицький любив сюди прийти та помріяти, ая… Бувало стане оно під тим тюльпановим деревом… хоча яке то вже тюльпанове дерево?… іно скелет лишився… і милується… А квіти на ньому росли білі-білі… і запах розливався такий аж голову п’янив… А що вже бджіл було – то аж повітря гуло… Та вони тут і пасіку мали, грядки, квіти, все тут було…

– А що потім сталося?

– Коли потім? За совєтів? А ви ніби не знаєте?

– Ні. Не чув.

– То я вам вповім. Ці семінаристи створили футбольну команду. У 1946 році вони оно на тім полі, на котрім, певно, і ви граєте, тренувалися. І раз їх побачили енкаведисти та й почали з їхньої гри

1 ... 19 20 21 ... 69
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Місце для дракона», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Місце для дракона"