Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"

одяг сохне на ній, і не ворушилася. Надворі шумів дощ. Усі вже знали, що Мендель їде до Америки, учень за учнем покидали його. Залишилося тільки п'ятеро хлопців, та й ті приходили в різні години. Документів Каптурак іще не привіз, квитків на пароплав Сем ще не прислав. А дім Менделя Зинґера вже почав розпадатися. Який же він мав бути порохнявий, думав Мендель. Давно вже порохнявий, а він про це й не здогадувався. Хто не пильний, як глухий, тому гірше, ніж глухому — так написано десь. Тут мій дідо був учителем, тут мій батько був учителем, і я тут був учителем. А тепер ось їду до Америки. Мого сина Йону забрали козаки, тепер ще й Міріям хочуть забрати. Менухим — а що з Менухимом?

Іще увечері того самого дня він подався до родини Біллесів. То була радісна родина, Менделеві Зинґеру здавалося, що в них незаслужено багато щастя; всі доньки вже заміжні, крім наймолодшої, якій він і хотів запропонувати свій дім, усі троє синів уникнули війська і поїхали в світи, один до Гамбурґа, другий до Каліфорнії, третій до Парижа. То була весела родина, Божа Рука їх боронила, і вони надійно лежали в широкій Господній долоні. Старий Біллес завжди був погідний. Усіх його синів учив Мендель Зинґер. Старий Біллес був учнем старого Зинґера. Через те, що вони вже так довго зналися, Мендель уважав, що має право на свою маленьку часточку чужого щастя.

Родині Біллесів — а вони не купалися в розкошах — сподобалася Менделева пропозиція. Гаразд! — молода пара перебере хату і Менухима на додачу. «Він не вимагає жодної праці, — казав Мендель Зинґер, — до того ж йому з року на рік ліпше. Скоро, з Божою поміччю, він і зовсім одужає. Тоді приїде мій старший син Шемар'я — або когось пришле — і забере Менухима до Америки».

«А що там чувати від Йони?» — спитав старий Біллес. Мендель давно вже не чув нічого від свого козака, як він його потай називав — не без зневаги, але й не без гордощів. І все ж відповів: «Самі добрі речі! Він навчився читати і писати, його підвищили в званні. Якби він не був єврей, хтозна, може, вже був би й офіцером!» Для Менделя було нестерпно перед лицем цієї щасливої родини стояти з важким тягарем свого великого нещастя на плечах. Тому він випростався і прибрехав трохи радости.

Домовилися, що Мендель Зинґер у присутності простих свідків передасть свій дім на користування родині Біллес, не в присутності урядників, бо це коштує грошей. Трьох-чотирьох порядних євреїв вистачить. Наразі ж Мендель Зинґер одержав тридцять рублів завдатку, бо учні вже не приходили, а гроші вдома закінчувалися.

Іще за тиждень через містечко знову протуркотів Каптурак у своєму легенькому жовтому возику. Все є: гроші, квитки, паспорти, віза, гроші за кожну голову, ба навіть гонорар для Каптурака. «Вчасний платник, — сказав Каптурак. — Ваш син Шемар'я, званий Семом, вчасний платник. Джентльмен, як то кажуть за океаном…»

Аж до кордону мав супроводжувати родину Зинґерів Каптурак. Через чотири тижні пароплав «Нептун» вирушав із Бремена до Нью-Йорка.

Родина Біллесів прийшла скласти інвентар. Постіль, шість подушок, шість рушників, шість покривал у червоно-синю клітинку Дебора забирала із собою, залишалися сінники й куца Менухимова постіль.

Хоча Дебора не мала нічого такого пакувати і хоча знала напам'ять кожну річ зі свого пожитку, то все одно безперестанку була чимось зайнята. Вона запаковувала, знову розпаковувала. Вона рахувала і перераховувала начиння. Дві тарілки розбив Менухим. Взагалі, здавалося, він поступово втрачав свій тупий спокій. Він кликав матір частіше, ніж досі, те єдине слово, яке знав уже багато років, він повторював, навіть коли матері не було поблизу, десятки разів. Ідіот цей Менухим! Ідіот! Як легко це кажеться! Та хто може сказати, який вихор страхів і турбот довелося витримати Менухимовій душі в ці дні, Менухимовій душі, яку Господь сховав у непроникній оболонці пришелепуватости! Так, він боявся, цей калічка Менухим. Іноді він самостійно виповзав зі свого закапелка аж за двері, сидів собі на порозі, на сонечку, як той старий пес, і позирав на перехожих, від яких, здавалося, бачив лише чоботи і штани, панчохи та спідниці. Іноді несподівано хапався за материн фартух і харчав. Дебора брала його на руки, хоч він і важив уже нівроку. Проте вона колисала його на руках, приспівуючи дві-три вирвані строфи якоїсь дитячої пісеньки, яку вже давно забула і яка сама знову зроджувалася в пам'яті, варто було їй відчути на руках свого нещасного сина. А тоді знову клала його на долівку й ішла до роботи, яка вже днями складалася із самого пакування і перелічування. Раптом вона все покинула. На мить застигла, із задумою в очах, вельми подібних до Менухимових; такі безживні були вони, так безпорадно шукали в невідомій далечіні думок, що їх відмовлявся постачати мозок. Її безтямний погляд упав на лантух, у якому було зашито подушки. А може, сяйнуло їй, і Менухима можна зашити в якийсь міх? Та відразу аж затрусилася на думку, що митники довгими гострими прутами проштрикують мішки пасажирів. І вона знову заходилася розпаковувати, і її дрожем пройняло рішення залишитися, як і велів ребе з Ключиська: «Не полишай його, так ніби він здорова дитина!» Сили, конче потрібної для віри, в неї вже не зосталось, і поступово покидали й сили, потрібні людині, щоб витримати відчай.

Здавалося, не вони, Дебора і Мендель, добровільно постановили їхати до Америки, а Америка наїхала на них, навалилась, у постаті Шемар'ї, Мака і Каптурака. І ось, коли вони це помітили, було вже запізно. Вони вже не могли врятуватися від Америки. Документи надійшли, квитки на пароплав, гроші за кожну голову. «А що, — спитала якось Дебора, — коли Менухим раптом одужає, сьогодні чи завтра?» Мендель на мить опустив голову. А тоді сказав: «Якщо Менухим одужає, візьмемо його із собою!» І обоє мовчки віддалися надії, що Менухим не сьогодні-завтра встане зі свого ложа, з ясними членами і досконалою мовою.

У неділю їм їхати. Сьогодні четвер. Востаннє стоїть Дебора перед своєю піччю, готуючи страви на шабат, білий маківник і плетуни. Горить відкритий вогонь, сичить і потріскує, і дим наповнює кімнату, як і щочетверга, ось уже тридцять років. Надворі дощ. Дощ заганяє дим назад у комин, стара, зубчаста, рідна пляма на вапні плафона знов проступає у вогкій свіжості. Десять років тому слід було залатати дірку в ґонті, що ж, то вже Біллеси зроблять.