Читати книгу - "Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей"

суть і несхожість на інших?

Художник як лакмусовий папірець дійсності, що обстоює власну індивідуальність і родоплемінні інтереси перед тотальною навалою глобалізму.

Художник, що, відкинувши інтелігентські рефлексії, не боїться взяти до рук меча і, розтявши гниле тіло дійсності, вказати на його хвороби, повідомити, можливо утопічний, але рецепт одужання.

Художник – мрійник, художник – боєць, художник – надлюдина, лютий художник – ось наш ідеал!

Нинішня історично-політична ситуація в Україні склалася на користь художника. Держава в хаосі політичної боротьби та безладу геть забула про творців, і вони нарешті належать самі собі. Ніколи ще в Україні художник не отримував такого ступеня свободи. І цим гріх не скористатися. Адже, звикнувши за останні три століття до тотальної несвободи і рабського існування, ми й досі несемо свій хрест одвічного невдахи й провінціала, не знаючи самоорганізації та відповідальності, знаходимося в хаотичному пошуку «хазяїна», який би «організував та спрямував». Це не наш шлях – колишні раби мріють не про свободу, а про своїх рабів.

А де ж омріяна свобода???

Вона починається з тебе! З твого бажання бути вільним! Шлях до особистої волі триває роками і десятиліттями, та й чи є абсолютна воля?.. Але істина ховається у самому шляху до звільнення: «Мета – ніщо, рух – понад усе». Одвічний рух у пошуках свободи і є сама свобода в її земному розумінні.

З огляду на все вищевикладене, ми, вольні художники, робимо офіційну заяву!!!

Хай живуть жлоби, терористи і проститутки, хай буяє фашизм, комунізм та жидо-масонство, хай російський ведмідь простягає лапу до нашого Криму, а негри пиздять скінхедів і навпаки. Хай ходять вулицями гнійні підори, а поп-зірки відрощують сраки на передвиборних концертах, хай плодиться і множиться корупція, брехня і хамство, хай живе комерційне мистецтво і споживацька лихоманка, а телебачення нарешті витіснить літературу, театр та живопис! Хай здохнуть ліси та висохнуть ріки, а кока-кола заллє Євразію, і тоді, можливо, Місяць упаде на Землю! Ми не скажемо цьому – «хай»! Ми скажемо цьому – «хуй»! Бо це єдине, що можуть зробити чесні люди, як робимо це ми – вольні художники, – і зробимо це за допомогою вольної творчості!

Хай живе Союз Вольних Художників!

Хай живе Вольне Мистецтво!

ВОЛЯ або всі йдуть на ХУЙ!

03.09. 2009

(див. Художньо-мистецький альманах СВХ. Київ, 2011 р).

Один знаний мистецтвознавець з газети «Комсомольская правда» якось сказав:

– Розкусив я ваше мистецтво. Ви тільки ховаєтеся за цими типу анархічними черепами. А насправді ви – «фашисти»!

* * *

– Перед тим як продовжити концерт, – каже Орест Лютий зі сцени, – я хочу наголосити на тому, що від однієї тільки згадки про цю людину москалям стає погано. Вони називають його «фашистом», нелюдом. А коли їм пояснюєш, що він шість років сидів у німецьких тюрмах і концтаборах, а двох його рідних братів закатовано в Освєнцімі, – не вірять. Кажуть: «Ето всьо ваша хохляцкая брєхня! Нє может етого бить!» І завинив він перед ними тільки тим, що боровся за вільну, незалежну Україну. Боровся проти двох страшних імперій – Третього райху і СРСР. І де тепер ті імперії? Їх нема. А вільна, незалежна Україна є! Значить, він переміг. Це наш герой, якому ми присвячуємо наступну пісню – «Степан Бандера» (Співається на мотив «Ах, Одєса – жемчужіна у моря».

Стоять смереки, Прут тече в Яремчі під горой,

Стоїть москаль і «піво пьйот таваріщ дарагой».

А ми того москаля на друзки порубаєм,

Скламо в пакет, відправимо домой, ой-ой-ой…

ПРИСПІВ.

Ах, Бандеро, – український апостол.

Ах, Бандеро, – тобі жилось не просто.

Ах, Бандеро, – народний наш герой.

Веди, Степане, ізнову нас у бой!

В Карпатах є такий народ – він весело живе,

До церкви ходить, Бога чтить і зброю береже.

Душа того народа – як тая чиста вода,

От тільки він не любить москалів, що мутять!

ПРИСПІВ.

В Одесі є московський поп, він вірить в СРСР,

А нашу віру береже дідівський машингвер.

Імперськії замашки і шутки «нашей рашкі»,

І всю оту московськую попсу… на вила!!!

ПРИСПІВ.

Пісня дев’ята

Не плачте душею, мій друже ковалю

У ніч на Новий 2006 рік на мій мобільний прийшло повідомлення від Анжели:

H. N. Y. (Happy NewYear)

Втомлений, десь о третій ночі, у самих трусах я сидів за ширмою в гримерній найдорожчого у Києві ресторану «Да Вінчі фіш клаб» і поволі листав СМСки з привітаннями.

На той час моя перша дружина Марина вже була вагітна нашою другою дитиною.

«Якого хріна», – подумав я собі й видалив її СМСку з якоюсь тваринною ненавистю.

Рішення було остаточним і не мало зворотної дії. Жодних емоцій, жодних контактів, жодних перемовин.

Я рішуче підвівся зі стільця і вигукнув на весь бенкетний зал, який відвели під артистичну кімнату:

– Дякую всім! Програму закінчено! З Новим роком!!!!

– У-у-у-у-у! – відгукнулися артисти новонародженого балету «Фрідом».

– З Новим роком! – відгукнулися музиканти Ірини Білик.

– Дякую! – сказала сама Іра і поцілувала мене у щічку, коли я, вже вдягнений, вийшов із-за ширми. – Як у вас з Анжелою?

– Ніяк! ВСЕ СКІНЧЕНО!

– Ой, не кажи, не кажи…

Потім я роздав артистам гонорари і, як нормальна людина, пішов до барної стійки. Вже півтора року, відколи стався той скандал, через який ми втратили дитину, я не пив. Зазвичай з алкоголем я мав виважені стосунки. Міг пити. А міг не пити. В будь-якому разі зупинитися вчасно для мене ніколи не було проблемою.

– «Зелений мексиканець» чи «Б-52»? – з посмішкою запитав бармен, пам’ятаючи мої давні загули.

– Дуже хочеться бокал холодного шампанського…

Так воно усе і починається.

Додому мене знову віз драйвер. Була восьма година ранку. Дванадцять «мексиканців» та шість «Б-52» – і це не враховуючи трьох повних бокалів шампанського. Дорогою, навалившись на двері машини і ледь розбираючи літери, я написав у телефоні «І ТОБІ ТАК САМО!» Якусь мить повагався і натиснув кнопку «відправити». Її телефон я знав напам’ять.

Вона відповіла цього ж дня під вечір.

«Може, зустрінемося?»

Залишки похмільного сну