Читати книгу - "Карби і скарби. Посвіт карпатського світу"

їхньою кісточкою. А квітки парадяться для бджіл і шершнів.

Хіба се не розум?

Клен пускає по вітру свої легенькі вертушки з сім’ям, липа відриває медові прицвітники, чортополох насіння спускає на воду у човниках, козлобородник підготував свою причіпку до кози чи иншої звірини, стиглий молочай вибухає, як бомбочка. Мак, коли дозріє, сам проколює собі маківку й звільна кадить чорним порохом, як бувалий сівач. А одна водяна трава при цвітінні наповнює міхури воздухом і піднімається на поверхню. А потому з важкеньким плодом знову опускається на дно. Дрік пружиною розсіває довкола свій золотий пилок. Шавлія має тоненькі перекладинки, що крутяться й зважують насіння перед тим, як пустити його по вітру. А якщо зачепити м’ясистий плід момордики, то вона вистрілить на п’ять метрів слизьким струменем із зернятками…

Чи се не розум? Мозку немає, а який прихований ум! Людям ще й не снилися машини, а флора вже придумала собі найхитріші механізми, аби вижити, аби утвердити свій рід на землі.

На кульбабу (крихітний близнюк сонця) подуєш – і цілий рій пуху розлетиться на всі боки. Упала пушинка, і насінина мізерними зазубринами чіпко хапається за ґрунт. На другий рік тут засвітиться ціле ройовище маленьких сонць.

А яка сила, яка воля в трави! Нам би хоч цятку з того.

Трава кришить камінь у стремлінні до сонця. Виживає у вогні й кризі. Воду знайде там, де не знайде чоловік. На голій скалі проросте, випускаючи таку кислоту, що точить камінь на пісок, аби трава мала з чого жити.

«Завваж, – гладив непоказну билинку пан Джеордже. – Тоненьке, бліденьке ніщо, смітинка край дороги. Здається, наступив – та й готово! Е ні, колего. Ти підеш, а вона підніметься й далі буде мило собі хилитатися на вітрі – туди-сюди. Під дощем пригнеться. Від спеки скрутиться в цівочку, у посуху з роси нап’ється, з хмари потягне собі вологу. Зачує козу чи зайця – пустить такий душок, що ті скривлять морди, не скубнуть… Така ніяка волосинка, а які там дужі помпи роблять день і ніч – качають найчистішу воду на землі – такої немає в жодній криниці. У тій билинці змішуються сльози неба із сіллю землі в живлющий сік. Ним можна вилікувати сім тяжких недуг. Сила ся переломлює хворобу, кріпить хворого. Ні, не пустий се бур’янець – трава Господня! І загадка своя криється в кожній травиці, кожна росте за якимось призначенням. Як і людина. Бо немає в Господа пустоцвіту».

А з якою любов’ю витворене зілля! Бо воно й саме є знаком любови, коли цвіте. Якщо тоді до цвіту прикласти губи, то вчуєш, що він тепліший. Якщо шептати йому ласкаві слова чи співанку, вдячно хитнеться в твій бік. Трава запам’ятає тебе і, коли ти знову пройдеш мимо, радітиме твоїм крокам.

Мій учитель читав траву, як глибоку книгу, і казав, що сю книгу не прочитати до кінця нікому. Він і ходив лугом якось м’яко, обережно, щоб не наступити на цінну мураву. Він і мене навчив дивитися під ноги, і з того часу серед трав я ходжу, як серед людей. Здоровкаюся з ними, як із давніми знайомими. А з декотрими, яких не надибував роками, стріча дуже хвилююча. І з прогульки я ніколи не вертаю без пахучого віхтика.

А тоді запитав я старого травника про цвіт папороті на Купала. Він смачно розсміявся: «То химерні казки. Але правда не менш чудесна. Папороть розсіває свої дозрілі спори, і з кожної, що впала на мокру землю, виростає маленька, як нігтик, зелена латка. Вона нагадує сердечко. На тій бляшці виростають два органи – кругленький чоловічий «огірочок» і жіноча порожня «фляшечка». До неї і вливає своє сім’я огірочок. У солодкому єднанні чекають вони з неба благословення – краплини дощу або роси – і тоді стається тайна запліднення, народжується росток нової папороті. У любовно-солодкі для неї дні (десь на Івана Купала) вона справді може світитися. Але се не головне. Кислиця теж світиться, як покрівець із зеленкуватих свічечок».

«А чому вони світяться?»

«Бо на тому часі земля має найсильнішу електрику. Вона струмує через стебло, запалюючи в ньому смоли, що закипають у цілющі ліки. Людина теж діставала сю живну електрику, коли ходила босою, спала на землі, греблася в ній руками. Ніяке м’ясо, ніякі страви не дають нам таку здорову поживу, як трави й коріння. Давні люди поїдали в двісті сорок разів більше рослин, ніж ми, і тіла їх горбатилися мускулами. Вони не боялися ні ведмедя, ні мамонта, ні льодовика».

Він добре знав, що й коли збирати.

Після теплої горобинової ночі збирали ми під Поженяскою «дванадцять головних трав». Повнився час їхньої зрілости. Пан Джеордже нараз після просушки пакував їх у полотняні мішечки – одні хворі будуть носити на грудях, другі кластимуть під голову на ніч, треті перетруться на порох, четверті замішаються на мазі, п’яті заллються виноградною миндрою…

Учив він мене, як запарювати липу, бузину й малину, аби вмент збити гарячку. Показував жовту квітку мар’яника, що лікує сухоти й екзему. Тішився як дитина, коли ми напали на золотий корінь. Від чого лише він не помічний – високий тиск крови, нерви, ревматизм, печінка. Я спитав, що се, либонь, і є найцінніше зілля. Ні, мар’їн корінь ще цінніший, його додають майже до всіх рецептцій. Чи той же солодковий корінь. А купена – щира чарівниця: віддаляє старість, зміцнює слабе тіло, прояснює пам’ять. Її він і сам радо заживає. Кожна трава уваги й поваги варта. Навіть простий пирій для знаючого цілителя велика трава. Лікує нирки, суглоби, очі, рятує дітей від рахіту. А буває, що й благенький мишачий горошок не замінять ніякі ліки з аптеки.

Кожній траві свій час. І кожному хворому – своя трава. Як у стеблах і коріннях замішуються і зріють трунки для різних стихій, так і хворощі людські спричиняються чи то воздухом, чи жаром, чи труйними солями, чи нестачею доброї води.

Його перемова була піднесена, як казань з амвону. В очах мигтіли іскри запалу. Тоді з непоказного, дрібнорослого чоловічка він перемінювався в таємничого знатника. Я починав розуміти, чому всі шанобливо називали його «поважним». І в горах, і в городі Сиготі, і навіть у Букурешті, куди пан Джеордже двічі в році їздив читати лекції.

Про людей він говорив мало і без охоти («Вони – як трава під стопами Господа».) Зате про саму траву повідав годинами. А ще більше часу просто мовчав з нею навіч. Вони розумілися й так.

Вуй Ферко

Пам’ятаю, якоїсь яри ми з дітваками бовталися в мочилі, що гусло від пуголовків. По тому мої ноги рясно обметало страшними бородавками. Вони росли і множилися день при дні, я вже не міг узутися до церкви. Чим лише баба не мастила мені ноги – не помагало. Ми стали чекати, аби в селі хтось умер. І коли упровід з мерцем виходив за ворота, я перебігав дорогу, щоб чужа смерть забрала мою напасть із собою. Та помочи не було і від неї. Тоді баба повела мене до вуя Ферка. Він їй падався двоюрідним братом.

Вуй Ферко сидів на бервені і курив піпу. Його довгі босі ноги впали в молоду жаливу, і я зачудувано подумав: не жалить! Проте се була лише мала дрібниця поряд із тим, що гудів людський поговір. Челядь боялася його, бо знався чоловік з усякою немзою і нечистю, розумівся з гадами. Тому й обходили без наглої потреби його заманку в лісному заболотті.

Ми поздоровкалися. Дідо лише всміхнувся самими зубами. Баба врочисто почала повідати про мою біду. Я сумирно опустив очі додолу,